Розділ 12

Мої тремтячі пальці несміливо торкаються дерев'яного руків'я. На секунду мої подушечки пальців зачіпають його гарячу шкіру, і по тілу пробігає хвиля струму. Висмикую ніж із його руки й притискаю до себе, дивлячись на нього з-під лоба.

— Я не зобов’язана довіряти тому, кого навіть не знаю імені.

— Моє ім’я ні про що тобі не скаже. Воно тобі не потрібне, — він нахиляється трохи ближче до мого обличчя і я бачу кожну золотисту цятку в його темних зіницях. — Я не кажу не боятися мене, а просто попереджаю, щоб ти робила дурниць.

Він повертається й спокійно крокує у вітальню, залишивши мене приголомшеною, з ножем у руках і серцем, яке калатає мов божевільне. Здається цей чоловік завжди на крок попереду. Від нього віє впевненістю, владністю, силою, і залишається лише здогадуватися, хто він насправді.

Вранці готую каву і не можу припинити думати про чоловіка, який спить за стіною. Квартирою проноситься наполегливий дзвінок у двері. Хтось без упину натискає на кнопку, спричинюючи безперервний галас. Я виходжу у коридор і зустрічаюся поглядом зі злочинцем. Він одягнений у чорну футболку та штани і має бадьорий вигляд, ніби прокинувся давно. Чоловік робить знак рукою, показуючи залишатися на місці. Підходить до дверей та дивиться у вічко.

— Це Олена, — він важко зітхає.

Неохоче відчиняє двері й нарешті дзвоник замовкає. Біля дівчини стоїть кремезний, лисий чоловік у спортивній куртці. Це її старший брат Вадим. Я знаю про нього тільки те, що він пів життя вештався по сумнівних компаніях і завжди шукав приводу розпустити кулаки.

— Ось він, Вадиме! — Олена вказує пальцем на чоловіка, який вдає себе за Ярослава.

Вадим робить крок за поріг, безцеремонно вривається у коридор. Він гордовито задирає голову та зверхньо розглядає злочинця.

— Ну що, Ярославе? Гадаєш, кинув бідну дівчину і тобі це просто так зійде з рук? Думав, втік на три роки і можна вдавати, що нічого не відбулося? Плати аліменти, інакше дуже пошкодуєш.

— Ще треба довести, що дитина моя, — чоловік говорить з насмішкою і здається зовсім не боїться погроз.

Вадим замахується й намагається схопити Ярослава за футболку та притиснути до стіни. Проте він діє миттєво та перехоплює замах Вадима, блокуючи його передпліччя, і завдає точного удару у сонячне сплетіння. Той згинається навпіл, а Ярослав, не втрачаючи часу, заломлює руку за спину й притуляє його обличчям у дверний одвірок. Усе відбувається надто швидко, Вадим не встигає відреагувати.

— Аааа! Скотина! — Вадим марно намагається вирватися із залізної пастки.

Олена від несподіванки й жаху затуляє рот долонями й верещить на весь під'їзд:

— Вадиме! Ярославе, ти що робиш? Відпусти його.

Чоловік нахиляється до вуха Вадима й промовляє крижаним тоном, від якого мені самій моторошно:

— Ще раз прийдеш у цей дім і я тебе зітру у порошок. Ти усе зрозумів?

— Зрозумів, пусти! — у голосі Вадима чітко відчувається ненависть.

Кирило легко, майже зневажливо штовхає його за поріг. Тримаючись за руку Вадим вивалюється на сходовий майданчик.

— Це тобі так не минеться. Ми подамо у суд, — Олена вкотре погрожує.

— Слухай, це мені набридло, — двійник Ярослава кладе руки у боки. — Я готовий платити аліменти, якщо дитина й справді моя. Через два тижні зробимо тест ДНК.

— Чому через два тижні? — Олена недовірливо супиться.

Я одразу розумію чому такий термін. Очевидно, чоловік не брехав і через два тижні і справді планує поїхати звідси. Він хапається за ручку дверей.

— Бо я так сказав. До того часу у мене покращаться аналізи, якщо ти розумієш про що я. Це моя умова, іншої не буде. Тож раджу запастися терпінням і не діймати мене хоча б два тижні.

Чоловік спокійно зачиняє двері прямо перед їхніми носами й клацає замком.

Стою, притиснувшись спиною до стіни. Серце калатає в грудях мов божевільне і я не стримуюся від уїдливого коментаря:

— Покращаться аналізи? Нічого розумнішого не міг вигадати?

— А вона повірила, — чоловік розвертається до мене. — Головне, що у нас буде два тижні повної тиші. Вона не бігатиме сюди щодня й не підніматиме крику.

Він спокійно крокує повз мене на кухню, наче щойно зробив звичайну рутинну справу. Я йду слідом, відчуваючи, як усередині знову закипає гостра суміш роздратування й лякаючого усвідомлення, що цей чоловік контролює кожен свій крок і кожне слово.

— Через два тижні тебе тут й справді не буде?