Розділ 11

— Негідник, — погоджуюся, — але я вийшла за нього заміж і свято вірила, що проживу з ним до кінця життя. Як я могла не помітити його стосунків на стороні?

Він мовчить, ніби вигадує відповідь. Зрештою, стискає плечима

— Може ти була надто заклопотана або просто ідеалізувала його. Не хотіла бачити, який він насправді?

Вперше дивлюся на нього не як на злочинця. З його вуст це прозвучало надто красномовно і він явно не звичайний бандит з підворітні. Пальцями витираю сльози, котрі вперто течуть обличчям.

— Тоді я була у декреті, гляділа дитину. Тягнула дім, поки він ніби будував бізнес і часто затримувався на роботі. Я вірила кожному його слову, а виявилося, що в цей час Ярослав… з нашою сусідкою… — мені не вистачає слів і я схлипую.

— Сліпа довіра до не тієї людини — це не твоя провина.

Чоловік підходить надто близько та невідомо навіщо бере мою руку. Його теплі пальці торкаються шкіри. Я здригаюся, моїм тілом прокочується страх. Несвідомо вириваю свою долоню та притискаюся до стіни, збільшуючи відстань між нами. Він не рухається, уважно вдивляється у моє обличчя та ледь схиляє голову набік:

— Ти боїшся мене?

— Ну, погодься, що незнайомець, котрий вривається у квартиру з пістолетом і грошима та видає себе за мого чоловіка якось не викликає довіри.

— Так, трохи підозріло, — він відступає і мені стає легше дихати. — Але може цей незнайомець не мав вибору? Може він і сам не хоче тут бути?

— І які ж обставини можуть змусити до такого? — не стримуюся від запитання.

У цей момент з боку спальні лунає рипіння дверей. Тримаючи в руках плюшевого ведмедика, з кімнати виходить Данило.

— Мамо, а хто до нас приходив?

Я гарячково витираю рештки сліз, й намагаюся витиснути з себе якомога теплішу посмішку:

— Усе добре, зайчику. Заходила Олена, наша сусідка, — її ім’я гірчить на язиці.

Мені потрібно заспокоїтися та не виказувати свого болю. Чоловік бере дитину за руку, і моє серце б’є на сполох. З тривогою спостерігаю, як бандит спрямовує мого сина до кухні.

— Данилку, ходімо вечеряти. Я тобі смаколиків купив.

— А конструктор?

Чоловік завмирає. Я сподіваюся, що він нічого не заподіє сину. Хочеться відгородити його від цього підозрілого типа, який поводиться надто дивно. Здається він ледь стримується, щоб не вилаятися і стискає плечима:

— Забув. Ми виберемо його разом.

— Не страшно, — Данилко помітно смутнішає та ховає погляд у підлогу. — Мама давно його обіцяє.

Вони йдуть на кухню, а я плентаюся слідом. Серце обливається кров’ю. Та що ж я за мати така? З наступної зарплати обов'язково виділю кошти на той конструктор.

За вечерею чоловік поводиться як зразковий батько. Дає сину смаколики, весело розмовляє і зовсім не нагадує грізного злочинця. Підозрюю, що все це для відвернення уваги та для того, щоб приспати мою пильність.

Після вечері йду вкладати дитину спати. Нарешті він засинає, я зачиняю двері та йду у душ. Хоч невідомий і поводиться спокійно, проте я досі йому не довіряю. Виходжу з ванни з рушником на голові. Чоловік стоїть на порозі вітальні, спершись об одвірок. Таке враження, що він чекає на мене. Я зупиняюся та поправляю халат, надійно ховаючи під ним своє тіло.

— Ти щось хотів?

— Так, хотів попередити, що забрав ніж з-під твоєї подушки, щоб ти раптом не поранилася, — його вуста видовжуються у знущальній посмішці.

Всередині мене все перевертається. Він знає, що я йому не довіряю, знає, що у разі потреби, я готова захищатися до останнього. Проте найгірше не це. З його словами з моїх очей спадає маска благородства, котру я встигла на нього одягнути. Не витримую та гнівно суплю брови:

— Ти рився у моїх речах?

— Я б це так не назвав. Хотів лише зрозуміти з ким мені доведеться прожити два тижні під одним дахом. До того ж, ти теж рилася у моїй сумці.

— І зрозумів? — сердито надуваю губи.

— Зрозумів, що ти гадаєш, ніби я можу тобі нашкодити, — він робить крок у мій бік. — Щоб ти знала, кухонний ніж у руках тремтячої жінки — це найнебезпечніша річ у цьому домі для самої ж жінки. Данило міг знайти ножа під подушкою і поранитися. Не подумала про це?

Чоловік зупиняється біля мене. Моє серце робить божевільний кульбіт, гучно калатає у грудях. Попри свої перестороги, не відступаю. Він витягує руку з-за спини та простягає мені той самий ніж, який я заховала під подушкою.

— Ти правильно робиш, що мені не довіряєш, але цей ніж точно не знадобиться тобі для самозахисту від мене.

Він впевнено бере ніж за лезо і простягає руків'ям уперед. Я завмираю, й навіть не знаю як реагувати.

— Тримай, якщо тобі так спокійніше. Але пам'ятай, якби я хотів завдати шкоди тобі чи малому, то тебе б не врятував ні цей ніж, ні зачинені двері.