Розділ 10

У цей момент з кухні виходить самозванець. Він зупиняється у проході, ховає руки в кишенях штанів, розправляє плечі, а на його обличчі застигає спокій.

Олена на секунду затинається, збита з пантелику його зростом, впевненістю та спортивною статурою. Вона зіщулює очі:

— Ярославе? Ти дещо змінився.

— Ти теж, — стискає плечима. — Роки беруть своє.

Дівчина закипає від люті. Робить крок уперед і налітає на нього:

— Ти мерзотник! Згадав, що в тебе є дім? Думаєш, приїхав і будеш із цією квочкою грати у сім’ю? У мене теж дитина, забув? Коли я сказала, що вагітна ти хотів, щоб я позбулася її, а потім втік. Ти винен аліменти за всі три роки і віддаси все до останньої копійки.

Вона горланить йому в обличчя, а у мене всередині все провалюється в безодню. Новина про те, що Ярослав зраджував мені, боляче вдаряє у серце. До всіх тих мерзенних вчинків, які він робив, додається ще й зрада. У цю мить земля тікає з-під ніг і, шукаючи опори, я хапаюся за стіну. Чоловік навіть не здригається від її натиску. Говорить спокійно та впевнено:

— Ти впевнена, що ця дитина моя?

— Та як ти смієш таке казати? — в Олени округлюються очі від обурення. Чоловік кидає на мене секундний погляд та схрещує руки на грудях.

— Слухай, те що було між нами — це помилка. Я був дурнем, ясно? Тепер я повернувся до дружини і мене ніхто крім неї не цікавить. Ти на що розраховувала, коли вплутувалася у стосунки з одруженим чоловіком? — з його вуст це звучить дещо осудливо.

Олена кладе руки в боки й здається ледь стримує свою злість:

— Ти сам бігав за мною, як пес. Ти зізнавався мені у коханні і казав, що у тебе з дружиною давно вже нічого немає. Чи мені пригадати, як на її День народження ти залишився у мене, а їй вигадав чергову байку про роботу?

Гіркота підкрадається до горла, а серце розривається на шматки. Хоч я давно вже не кохаю Ярослава, проте боляче чути таку правду. Стає страшно за яку людину я вийшла заміж, і як могла бути настільки сліпою. Чоловік хмикає:

— Я помилявся. Нехай все залишиться у минулому.

— Е, ні, так не вийде, — Олена загрозливо махає пальцем. — У мене є донька і я змушу тебе виплатити всі аліменти.

— Слухай сюди, любонько. Ти ніколи не змусиш мене щось робити, — чоловік робить крок до неї та нависає над жінкою високою скелею. — Я не платитиму кожній, хто вирішить повісити на мене своїх дітей. Спочатку доведи, що дитина моя, а потім поговоримо.

— Я подам на тебе в суд! — в очах сусідки з’являється переможний вогник.

— Давай, але подумай добре на які аліменти ти претендуєш, — чоловік говорить надто спокійно та впевнено. — Офіційно я безробітний, у мене немає доходів. Що з мене візьмуть? Наполегливо раджу забути дорогу до цієї квартири. Я тепер з дружиною, і не хочу, щоб моя помилка якось впливала зараз на її життя.

Олена стоїть розгублена, здивовано дивлячись то на мене, то на цього злочинця. Хоча, варто віддати йому належне. Він поводиться так, ніби бажає відгородити мене від усього цього бруду. Може у мій дім увірвався не бандит, а якийсь оперативник під прикриттям? Поки я гублюся у здогадах, жінка тицяє пальцем йому у груди:

— Я це так не залишу. Не думай, що можеш так зі мною поводитися. Ти пошкодуєш про свої слова.

Вона розвертається та прямує до дверей. Зупиняється перед порогом та кидає на мене осудливий погляд:

— І ти пробачиш йому таке? Вдаватимеш, що не його донька бігає поруч? Що не він зізнавався мені у коханні та дарував подарунки поки ти варила йому борщі? Ти готова прийняти його назад після такого?

Я мовчу, а її слова отруйним кинжалом влучають у серце. Поки я рахувала копійки, прала його речі, чекала з роботи і шукала виправдання Ярославу, він купував подарунки іншій жінці. Я тішила себе ілюзією, що в нас просто складний період у шлюбі, а він віддавав своє тепло, гроші й слова кохання сусідці, яка живе поверхом вище. У грудях розгортається порожнеча. Хочеться закрити вуха, закричати чи просто провалитися крізь землю. Найгірше — це усвідомлення, що чоловік, якому я віддала молодість і від якого народила сина, виявився не просто боягузом, а ще й брехуном.

— Годі! Геть звідси! — чоловік бачить мій стан та зачиняє двері перед носом Олени. Він важко зітхає та розвертається до мене.

— Ти як?

— Не дуже добре, — шморгаю носом та витираю сльози. — Хоч я вже давно не живу з Ярославом, але боляче дізнаватися про його зраду.

— Він негідник, навіщо через нього лити сльози?