Розділ 9

— Не знаю, може пішов по справах.

— Може пішов купувати мені конструктор? — маленькі оченята сина виблискують надією.

Стискаю руки у кулаки та обіцяю собі, що з наступної зарплати куплю йому той конструктор. З важким каменем на серці, доводиться його розчарувати:

— Навряд. Ти ж сам маєш вибрати який ти хочеш. Йди переодягайся, а я приготую вечерю.

Син іде, а всередині мене вирує дика суміш почуттів. З одного боку страшенне полегшення. Незваний гість і злочинець пішов. Я можу змінити замки у квартирі, повернутися до звичайного життя й забути про цей жах. Проте щось мені підказує, що чоловік пішов не назавжди і ще повернеться. Переодягаюся й готую вечерю. Чищу картоплю, нарізаю салат, але думки все одно повертаються до порожнього розкладного дивана у вітальні.

Його речей я не помітила, може він і справді пішов назавжди? Може ранішня зачистка виявилася настільки вдалою, що йому не потрібно чекати два тижні? Накриваю на стіл і з коридору доноситься клацання замка. Замираю з тарілкою в руках, а по спині миттєво пробігає холодне тремтіння. Двері відчиняються й зачиняються, а у передпокої лунають важкі кроки.

Кладу тарілку на стіл та виходжу з кухні. Чоловік стоїть у коридорі. Він знімає куртку, робить глибокий видих і недбало кидає ключі на тумбочку. На ньому темний светр, волосся трохи розкуйовджене, а в руках у нього великий пакет з логотипом супермаркету.

— Ти повернувся? — намагаюся, щоб голос звучав упевнено, хоча серце гатить у ребра мов божевільне. — Я думала, ти пішов назавжди. Не побачила твоєї сумки та речей.

— І ти, звісно, дуже засумувала, — знущається. — Речі я заховав у шафу, щоб вони не мозолили очі твоєму синові і тобі. Я тут купив трохи продуктів, — вказує на сумку у своїх руках і впевнено проходить на кухню.

З пакету витягує куплене та розкладає на стільницю. Елітні сири, ковбаси, солодощі, шоколад, фрукти та делікатеси, які я ніколи не куштувала.

— Клич Данила вечеряти. Сподіваюся йому сподобається те, що я купив. Я ж не знаю, що ви зазвичай їсте, тому взяв різного потроху.

Застигаю на порозі. Всупереч очікуванням, чоловік прийшов не п'яний і не обкурений, а навпаки, з’явився у домі як зразковий сім’янин. Та хто ж він насправді? Невпевнено уточнюю:

— Ти купив це нам?

— І собі теж. Як справжня сім’я, ми їстимемо разом.

— Ніхто не бачить, як їсть справжня сім’я, – не стримуюся від зауваження і не розумію, навіщо йому бути приязним, коли ми наодинці.

— Чого ти розхвилювалася? Я готовий їсти твою їжу, сліпо вірячи, що ти не підсипала туди отрути.

— Ну, якщо чесно, то така думка виникала, але підозрюю, що на тебе жодна отрута не подіє, — не можу стримати сміх у грудях.

— Сподіваюся ти не надумаєш це перевірити, — чоловік одразу серйознішає.

— Ні, у нас тимчасове перемир’я.

Лунає дзвінок у двері. Я здивовано дивлюся на чоловіка, а він на мене. Судячи з усього, ми обоє не чекаємо гостей. Йду у коридор та дивлюся у вічко. Одразу впізнаю свою сусідку і полегшено видихаю. Відчиняю двері. Олена здається збентеженою та схвильованою. Вона заглядає мені за спину, наче намагається розгледіти, хто у мене у квартирі.

— Привіт, Ірмо! — її погляд хаотично бігає стінами. — Я щойно бачила як сюди зайшов Ярослав. Він і справді приїхав?

— Так, приїхав вчора, — дотримуюся нашої легенди.

Почувши таке, Олена нахабно відпихає мене плечем і вривається до коридору. Її обличчя спотворюється злістю, а очі палають від люті:

— Де він? Нехай виходить, гад! — вона кричить, стукає підборами по лінолеуму. — Три роки ховався, а тепер повернувся й думає, що успішно злиняв і може не платити аліменти?

Я застигаю у ступорі й намагаюся усвідомити її слова. Невже її дитина від Ярослава? Похитуюся та намагаюся не впасти.

— Що ти таке кажеш? — уточнюю.

— Ти, Ірмо, взагалі мовчи! — вона тицяє в мене доглянутим пальцем із яскравим синім манікюром. — Твій благовірний мені дитину зробив і втік. Я майже три роки сама виховую його доньку. За ці роки назбиралася чимала сума аліментів.

Буду вдячна, якщо натиснете на серденько на сторінці книги та підпишетеся на мою сторінку!