Розділ 8

Я стискаю телефон у руці. Може й справді цей чоловік не такий і поганий? Будь-хто інший на його місці вже б розірвав мене на місці. Вдаю, що у мене є вибір та гордовито задираю голову:

— Добре, але тільки два тижні.

— Я сподіваюся на менший термін. Можливо, справи вирішаться раніше і ти швидше позбудешся мене та отримаєш свої грошенята. Згодна?

Він простягає руки на знак згоди. Дивлюся на його довгі пальці, мозолі й ледь помітний шрам біля великого пальця. Цей чоловік здається небезпечним і точно не тим, кому слід довіряти. Підводжуся з крісла й вкладаю свою тремтячу долоню в його руку.

— Згодна, — витискаю з себе. — Скажеш своє справжнє ім’я?

— Називай мене Ярославом, — чоловік вперто не розповідає про себе.

Його пальці миттєво стискаються навколо моїх. Цей дотик міцний, гарячий, впевнений, і тепло від нього тягнеться до мого серця. Чоловік затримує мою руку трохи довше, ніж потрібно для звичайного рукостискання, і зрештою, повільно відпускає.

— Йди спати, поки тобі у голову знову не прийшли божевільні ідеї.

Я невпевнено киваю. Виходжу за двері і у моїх грудях зароджується дивне відчуття. Він точно не той, кому варто довіряти, але, можливо, його не слід боятися. Ніч минає як у тумані. Я майже не змикаю очей, насторожено дослухаюся до кожного шурхоту за дверима спальні. Але у вітальні панує тиша. Будильник вимикаю одразу. Тихо злізаю з ліжка, поправляю ковдру на сплячій дитині та виходжу в коридор. Мені здавалося, що в таку ранню годину мій незваний гість ще спить, але з кухні доноситься аромат свіжозвареної кави. Не стримуюся, та заглядаю всередину.

Чоловік сидить за кухонним столом лише у білій футболці та штанях і повільно п'є каву з моєї улюбленої чашки. Я мимоволі замираю на порозі, стискаючи поли халата на грудях.

— Доброго ранку, дружино, — він піднімає чашку в німому тості.

— Ти хоч колись спиш? Вночі бадьорий, вранці теж.

— А ти чекаєш поки я засну, щоб втекти? — явно натякає на вчорашню ніч.

— Ні, я не тікатиму, а спокійно піду на роботу, — витискаю з себе, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Ти вмієш користуватися туркою?

— Умію, — чоловік робить ковток. — І не тільки туркою. Наварив із запасом, там на плиті є й для тебе.

Я повільно проходжу до плити, навмисно тримаючи максимальну відстань від його стільця. Аромат кави дивовижний. Ніколи б не подумала, що якийсь бандюк готуватиме мені каву у моїй кухні.

— Дякую, — наливаю напій в горнятко. — Я йду збиратися на роботу, а Данилко піде у садочок.

— Я вас проведу, — чоловік робить ще один ковток.

Я різко повертаюся до нього, ледь не розливши гарячу каву на стільницю.

— Навіщо?

— Потрібно зробити дублікат ключів.

Я відкриваю шухляду та дістаю звідти потрібний ключ. Кладу його на стіл перед чоловіком.

— Ось, згадала, що у мене таки є запасний ключ.

— Згадала? — в його очах виблискує іронічна іскра, і схоже він мені зовсім не вірить. — Мені здається, що ти і не забувала.

Він підводиться зі стільця, бере свою порожню чашку й прямує до раковини. Відкручує воду та починає мити її. Робить це так природно і вправно, ніби миє посуд щодня. Неконтрольовано милуюся його м’язами і подумки визнаю, що він все-таки вродливий. Злякавшись своїх думок, тікаю до ванної кімнати. Привожу себе в порядок та одягаюся.

Весь день на роботі перетворюється на суцільне катування. Документи випадають із рук, цифри в звітах розпливаються, а голова зайнята чоловіком, який залишився в моїй квартирі. Ввечері вискакую з офісу, забираю сина з садочка і розумію, що зовсім не хочу йти додому. Але там цей бандюган, і невідомо, що він зробив з моєю квартирою. Сумки з продуктами тиснуть у пальці, але я прискорюю крок, подумки готуючись до будь-чого. Може моя вітальня розгромлена, у квартирі накурено, а він спить п’яний на дивані з недопалком у пальцях. Розум підкидає ідеї одна гірша за іншу. Тремтячими пальцями вставляю ключ у замок та відчиняю двері.

У квартирі надто тихо. Швидко проходжу коридором у вітальню, потім на кухню. Вдома нікого немає. Диван охайно застелений, на кухонному столі жодної крихти, і навіть моя біла чашка з-під ранкової кави помита та стоїть у сушці. Зникли його речі і складається враження, ніби цього чоловіка тут взагалі ніколи не було, а всі події минулої ночі мені просто наснилися.

— Мамо, а де тато? — Данилко знімає кросівки й заглядає у вітальню.