Розділ 6

— Мамо! — малий сонно протирає очі кулачками. — Куди ми їдемо?

— До бабусі в село, пам'ятаєш? Ми говорили про це.

Хапаю його одяг та намагаюся одягнути светр на нього. Звісно, їхати до батьків зараз не можна, адже мене одразу там шукатимуть.

— Але ще ніч? — Данило розгублено дивиться у темне вікно. 

— Так, щоб зробити сюрприз нам потрібно виїхати негайно. 

— Тато їде з нами?

Це питання на декілька секунд заганяє мене в ступор. Я хитаю головою, залишаю його у піжамних штанах та взуваю синові чобітки.

— Він зараз спить і приїде пізніше. Його не можна будити. Давай пограємося у гру “Тиха мишка”? Нам потрібно дуже тихо вийти з квартири, як мишки. Не можна нічого говорити і шуміти. 

— Я не хочу, — Данило скиглить голосніше, ніж ми хотілося б. Я одразу шикаю:

— Чш, риба-карась, гра почалась!

Я не впевнена, що він тихо вийде. Закидаю рюкзак на плечі і беру дитину на руки. Син притискає до себе ведмедика і ми виходимо у коридор. Данило важкенький, але адреналін, що вирує у моїй крові, робить мене нелюдськи сильною. Кожен мій крок, наче тортури. Двері у вітальню досі привідчинені, і там панує напівтемрява. На дивані видніється масивна фігура самозванця. Він лежить на спині, його груди повільно піднімаються й опускаються. Радію, що він спить та підходжу до дверей. Ще трохи, декілька метрів і ми будемо вільні.

Подумки молюся і відчуваю, як піт стікає шкірою. Обережно прокручую ключ у замку. Метал глухо клацає. У тиші квартири цей звук лунає ніби постріл. Обережно відчиняю двері, і в щілину вривається прохолодне нічне повітря з під'їзду. Полегшено видихаю й роблю крок через поріг. Зненацька у цей момент чужа долоня лягає мені на плече, затягує назад, а інша рука захлопує двері прямо перед моїм носом.

— Куди зібралася, дружинонько? — над моїм вухом лунає сердитий чоловічий голос.

Я приречено заплющую очі. Спіймалася! Серце зривається в галоп, гатить у ребра з такою силою, що мені не вистачає повітря. Хватка на моєму плечі занадто міцна і я не можу вирватися.

— Відпусти! — не приховую ненависть. Намагаюся смикнутися вперед, але двері зачинені наглухо.

Чоловік змушує мене розвернутися до нього. Данило здригається, міцніше стискає свого ведмедика й ховає обличчя в моїй шиї.

— Я гадав, ми уклали угоду і тимчасове перемир’я. Чи ти вирішила, що нічна прогулянка з дитиною — це частина твоєї ролі?

Адреналін настільки засліплює, що страх відступає, залишаючи лише материнський інстинкт захисту. Часу для роздумів немає, я дію на автопілоті. Вільною рукою гарячково тягнуся до вішалки, на якій висить півметрова дерев'яна лопатка для взуття. Вона підійде для того, щоб стукнути цього кримінальника по голові. Чоловік реагує миттєво і за частку секунди до того, як мої пальці торкаються дерева, перехоплює моє зап'ястя й притискає руку до стіни. Другою рукою він блокує мені будь-який шлях до відступу, нависаючи всім тілом і затискаючи мене з дитиною між собою та дверима.

— Ти ненормальна? Ми ж домовилася, що ти твориш? — він сильніше стискає мою руку.

— Я чула, як ти збираєшся виконувати домовленості. Ти надумав вбити нас вранці, а я лише намагаюся врятувати сина.

В темних очах чоловіка з’являється нерозуміння. Він відпускає мої руки та здивовано дивиться на мене.

— Звідки ти це взяла?

— Чула твою телефонну розмову, де ти домовлявся з кимось вранці зробити зачистку, щоб позбутися свідків. Нехай мене, але дитину за що? Він ні в чому не винен і точно нічого не зможе розповісти, навіть якби й хотів. Син нічого не знає.

Злість обпікає нутрощі всередині. Рука німіє від ваги синочка, але я вперто його не відпускаю і підтримую іншою рукою. Чоловік застигає. Його погляд вивчає моє палаюче від гніву обличчя. Він втомлено протирає свої очі пальцями:

— Бляха! Ти геть тормознута? Як ти могла подумати, що я вб’ю дитину? Я говорив не про вас. Хотів, щоб зробили зачистку тієї справи через яку я опинився тут. Я й сам хочу якнайшвидше звідси вибратися, а не жити пліч-о-пліч з шизанутою.

Я замираю. У мене немає жодної підстави йому вірити, але зараз він здається щирим. Страх помалу відступає і я підозріло зіщулюю очі:

— То ти не збираєшся нас… — поспішно замовкаю, щоб ще більше не лякати дитину.

— Ні, хоча виникло бажання прив’язати тебе до ліжка, щоб ти не нашкодила дитині і сама собі. Ти підслухала шматок розмови, накрутила себе й вирішила о другій ночі витягти дитину на вулицю? Дуже безпечно, — буркоче та тягнеться до мене.