Розділ 5

Ірма

Проходжу на кухню і збираю брудний посуд зі столу. Всередині мене все кипить від злості та від ситуації, яка склалася. Якийсь бандюган заселився у мій дім та ще хоче диктувати умови свого проживання. Нечувано! Він всідається на стілець та уважно стежить за кожним моїм рухом. Я не хочу, щоб цей чоловік знаходився поруч з моїм сином. 

— Данилку, піди до спальні й знайди подарунок. Я чула, що приходила фея і десь його сховала, — намагаюся випровадити дитину.

— Вона принесла конструктор? — очі малого спалахують радістю.

— Гадаю, не таке масштабне, а щось менше, — стискаю губи і почуваюся винною за те, що через кляті кредити Ярослава не можу дозволити собі купити все, що хоче син. Він іде, а я починаю мити посуд. Позаду чую голос бандита:

— Мені потрібні ключі від квартири. 

— Навіщо? — дратує його вимога. Поводиться, як справжній господар.

— Щоб я міг вільно виходити й повертатися, а не чекати тебе під дверима.

— У мене немає запасних, — брешу. 

— Тоді даш мені свої, я зроблю копію.

Стискаю губи та вигадую причину, чому не можу дати йому ключі:

— Я завтра йду на роботу, а Данилко у садочок. Я сама зроблю копію. 

— Тоді я піду з тобою, зроблю копію та занесу ключі тобі на роботу.

Ще чого! Для повного щастя мені не вистачає бандюка на роботі. Хоча, може, він і не злочинець, може з правоохоронних органів, працює під прикриттям… Ага, розмріялася. У нього обличчя бандитське. Вранці доведеться віддати йому дублікат. Із силою притискаю губку до тарілки, виплескуючи на ній свою злість.

— Сподіваюся ввечері я не знайду порожню квартиру і мої речі залишаться на місці. 

— За кого ти мене маєш? — у голосі чоловіка відчувається обурення. Я вперто не дивлюся на нього та продовжую мити посуд. — Я не злодій і твій раритет мене не цікавить.

Закручую кран, розвертаюся до чоловіка та витираю руки у рушник.

— Це дурість віддавати ключі підозрілому типу, імені якого навіть не знаєш.

— Так, зовсім не викликає довіри, — наче знущаючись, погоджується зі мною.  — Але я тебе не обкраду. Потім ще шукати куди здати це добро, так і попалитися можна. Я точно таким не займатимуся.

— Якось не переконливо, зважаючи на те, що ти знаєш, як вчинити з краденим.

— Тобі доведеться повірити, іншого вибору немає, — він підводиться з місця та підходить до мене. — Будеш слухняною дівчинкою і через два тижні отримаєш гроші, а я зникну з твого життя. Головне кажи всім, що я Ярослав, твій чоловік.

Він зупиняє погляд на моїх вустах. Я панікую й струшую рушник, виставляючи його наче щит між нами. Щоб показати свою суворість, я суплю брови:

— Добре, але нагадую, що до моєї спальні ти не заходиш і не наближаєшся до Данилка. 

— А ти не напружуєшся у моїй присутності, і не смикатися щоразу, коли я підходжу ближче ніж на метр, — висуває зустрічну умову. — Хто ж повірить у нашу гру, якщо ти сахаєшся від власного чоловіка як від чуми?

— Я спробую.

Кутики губ чоловіка задоволено піднімаються доверху. Почуваючись переможцем, він розвертається та виходить до вітальні. Я полегшено видихаю і домиваю посуд. Весь час, поки вкладаю малого спати, злочинець не виходить з кімнати і я трохи розслабляюся, однак, все одно варто забарикадувати двері спальні на ніч. Данило засинає, а я про всяк випадок ховаю ніж під подушку та прямую до ванної кімнати. На відміну від спальні, вона зачиняється на замок.

Виходжу з душу та темним коридором тихо підкрадаюся до спальні. Дожила! У власному домі боюся зробити зайвий рух. Я не довірю цьому незнайомцю. Такі як він, навряд чи дотримують слова, а тим більше бандюки. Двері вітальні прочинені на декілька сантиметрів, і крізь щілину падає тонка смужка світла від екрана телефона. Я сповільнююся та прислухаюся. Чоловік не спить, а розмовляє з кимось по телефону.

— Захаре, усе пішло не за планом. Я не хочу стирчати тут два тижні, — він робить паузу, а я завмираю на місці. Тамуючи подих, слухаю далі:

— Дарма я погодився на цю клоунаду, треба завершувати з цим. Нехай вранці приїдуть хлопці і зроблять зачистку, щоб не залишилося жодного свідка.

У цю мить мені катастрофічно бракує повітря. Зачистку? Без жодного свідка? Невже ці нелюди здатні вбити дитину? Серце тікає у п’яти від жаху. Данило! Я повинна його захистити. Думка про сина викликає хвилю адреналіну, яка вмить випалює увесь страх. На його порятунок у мене залишається лише декілька годин до світанку. Звернення у поліцію нічого не дасть. Не факт, що мені повірять, а такі люди, як цей бандюган точно мають зв’язки з кимось впливовим та вміють відкупитися. 

На ватних ногах заходжу до спальні. Обійнявшись з ведмедиком, синочок мирно спить у своєму ліжечку, і навіть не підозрює про небезпеку. Миттєво приймаю рішення та одягаю теплий спортивний костюм. Намагаючись не шуміти, у рюкзак збираю документи, предмети першої необхідності та одяг. Близько другої ночі викликаю таксі та отримую підтвердження. Обережно, намагаючись не злякати, нахиляюся до сина.

— Сонечко, прокидайся, — тихо шепочу йому на вушко, гладячи по темному волоссю. — Нам треба йти.