Розділ 4

Вона навіть не здригається, у її волошкових очах більше немає того переляку, який був п'ять хвилин тому, коли я тримав її на підлозі. Дівчина складає руки на грудях:

— Я не триматиму дитину в одній квартирі з озброєним бандитом, за яким, очевидно, полюють. Ти хотів мою квартиру? Отримуй. Живи тут два тижні, удавай Ярослава перед усіма, а ми з Данилком їдемо.

— Ніхто нікуди не їде, — не витримую та підвищую голос. — Ти справді не розумієш, чи тільки вдаєш із себе дурепу? Якщо ти зараз збереш речі й поїдеш, це викличе купу питань у матері, сусідів, та у всіх навколо. Чоловік з'являється після трьох років відсутності, а дружина миттєво тікає з дитиною? Це автоматично приверне увагу.

Вона мовчить декілька секунд і, здається, ненавидить мене кожною клітинкою свого тіла. Ця лють робить її неймовірно красивою й дикою. Ірму нелегко залякати. Зброя не спрацювала, погрози вона проковтнула й огризнулася у відповідь. Я змінюю підхід і вказую рукою на сумку:

— У мене є гроші, ти сама бачила. Давай домовимося, ти граєш мою щасливу дружину, яка дочекалася чоловіка із заробітків, і я тобі заплачу. 

Вона застигає. Її очі здивовано розширюються, а дихання збивається. Саме так, крихітко! Впевнений, таких грошей вона зроду не тримала в руках. Дівчина супиться:

— Хочеш мене купити? 

— Хочу укласти угоду, — уточнюю. — З цими грошима ти закриєш усі борги свого чоловіка-втікача, купиш синові все необхідне й почнеш нове життя без злиднів. Це вигідна пропозиція за два тижні твоєї гри. 

— Після залякування та погроз ти пропонуєш гроші? — здивовано підіймає брови догори.

— Шукаю підхід, — знизую плечима.

Вона мовчки дивиться на мене й поводиться так, наче у неї є вибір. Зрештою Ірма важко видихає:

— У мене є умови.

Як вона сміє? Напружуюся і не розумію в яку мить я втратив хватку. Ця дівка не тільки не боїться, але ще й наважується виставляти умови. Поки я подумки обурююся, вона продовжує говорити:

— Ти не наближаєшся ні до мене, ні до мого сина, не втягуєш нас у свої справи і спатимеш у вітальні на дивані. А ще скажеш, хто ти насправді і для чого тобі ця вистава.

— Е, ні крихітко, не проси забагато. Домовимося так: ти чемно поводишся, не ставиш зайвих запитань і отримуєш грошенята. З цієї миті я для тебе Ярослав Сікорський. Затямила?

Вона киває:

— Так, Ярославе, — робить особливий наголос на імені. — Поки ти одягатимешся, я піду допоможу зробити чай.

Ірма направляється до виходу. 

— Як звуть твою маму?

— Що? — дівчина здивовано розвертається до мене.

— Жінку, яка прийшла з Данилом.

— Ніна, і вона не моя мама, а тепер твоя.

Вона виходить з кімнати, а я задоволено хмикаю. Купилася. Тепер вона під контролем, і можна трохи розслабитися. Вибираю із сумки лахи, одягаю футболку та штани. Йду на кухню і сподіваюся, що мене нагодують. Я голодний, як вовк. Навіть не мав сьогодні часу поїсти. Ірма метушиться і накриває на стіл, Ніна сидить на стільці та помішує чай, а малий Данило грається на підлозі з машинкою. Побачивши мене, жінка вказує рукою на вільний стілець:

— Сідай, синочку, напевно ти зголоднів.

— Так, трохи, — займаю вказане місце.

Ірма кладе тарілку перед мною, а її очі палають ненавистю. Весь вечір вона насторожена, мовчазна і здригається з кожним моїм рухом. Садить сина подалі від мене, ніби боїться, що я можу йому нашкодити. Ніна розпитує про останні три роки і мені доводиться брехати або переводити тему. Нарешті жінка схоплюється:

— Ой, уже пізно. Ще трохи і я не встигну на останню маршрутку. Синочку, я така рада тебе бачити, ото всі зрадіють. Приходьте завтра до нас. Я покличу Лільку з дітьми, Ганусю та…

— Нікого не треба, — поспішно перебиваю потік імен незнайомих мені людей. — Я стомився, щойно приїхав. Мені потрібно декілька днів адаптуватися. Я нікого не хочу бачити. Коли буду готовий, то обов’язково з усіма зустрінуся.

Жінка невдоволена, але зрештою нарешті йде. Ми з Ірмою її відпроводжаємо. Вона стає на поріг, а я позаду притуляюся до одвірку. Ніна зникає у ліфті, а Ірма повертається та наштовхується на мої груди. Я не відступаю ні на сантиметр. Нахабно кладу долоні на її талію, й вдаю, що рятую її від падіння. Нахиляюся до її вуха:

— Заспокойся, так важко дихаєш, що я зараз подумаю, ніби ти збираєшся надолужувати згаяні три роки прямо в коридорі.

Волошкові очі Ірми розширюються від злості. Їхня синява нагадує грозове небо перед спалахом блискавки. Здається, вона ледь стримується, щоб мене не вдарити. Випручується з моїх обіймів та стискає руки у кулаки:

— Не смій так зі мною розмовляти, ти не мій чоловік і ніколи ним не будеш.

— Помиляєшся, на найближчі два тижні я твій чоловік. Заходь всередину, — роблю крок убік. — Нам потрібно обговорити деталі нашого спільного проживання.

Буду вдячна, якщо натиснете на серденько біля книги.