Розділ 3

Кирило

Двері відчиняються і у мене спрацьовує захисний рефлекс, вироблений роками небезпечного життя. Розтискаю хватку на зап'ястках Ірми, прикриваю її своїм тілом і готовий збивати з ніг будь-кого, хто зайде до квартири. Але на порозі стоять не бандюки з пістолетами, а літня жінка з малим хлопчиком. Вони з подивом застигають на порозі, а жінка округлює очі:

— Ярослав?

Бляха! Вона знає Ярослава, а я навіть не здогадуюся, хто це. Миттю стаю на ноги, швидко смикаю Ірму за руку вгору, та допомагаю їй підвестися. Дівчина супиться,  а її халат зсувається і відкриває надто спокусливу частину декольте. Ох, як невчасно! Я стою тільки у рушнику і боюся, що мою увагу помітять всі. Ірма ловить мій погляд. Вириває руку з моєї долоні та поспіхом поправляє халат. Не встигаю отямитися, як жінка підходить до мене та обіймає:

— Ярославчику, — схлипує та тулиться до мене. — Я знала, що ти живий. Стільки років про тебе не було жодної звістки, але я не припиняла вірити, що ще побачу тебе.

Ну, принаймні хоч хтось радий бачити цього виродка. Мені потрібно швидко зоорієнтуватися та зрозуміти, що це за жінка. Захар підставив мені свиню. У досьє, яке він мені зібрав на Ярослава, були борги, кредитори, стаж, навіть розмір його взуття, але про таких знайомих жодного слова. Вона обіймає мене так міцно, ніби я привид, який ось-ось розвіється. Я відхиляюся і в її очах видніються сльози. 

— Це диво! — жінка хапає мої лікті і дивиться із захопленням. — Де ти був?

— Працював за кордоном, — повторюю вигадану легенду.

— Чому не зателефонував? 

— Не мав змоги, — даю дурне пояснення і намагаюся перевести розмову. —  Я не можу розповісти всього, але я повернувся і це головне. 

— Мамо, цей чоловік тебе душив? — несподівано цікавиться хлоп’я та приковує до себе мою увагу.

Ірма одразу кидається до нього. Притуляє його до себе так, ніби намагається захистити від небезпеки. Мамо! Отже, це син Сікорських. Ну, про нього мені відомо з досьє. Міряю його поглядом і одразу помічаю, що він схожий на Ірму. Таке ж темне волосся, очі та впертий погляд. Пацан дивиться на мене з недовірою та насторогою. Я поправляю рушник на стегнах.

— Ні, я не душив, твоя мама послизнулася, намагалася затриматися за мене і ми обоє впали на підлогу, — впевно підходжу до малого та присідаю біля нього. — Привіт, Данило. Впізнаєш мене? — дитя злякано хитає головою та тулиться до Ірми. Я продовжую свою гру від якої стає гидко:

— Я Ярослав, твій тато.

Ірма невдоволено супиться і стискає губи. Я не впевнений, що вона прийняла умови моєї гри, і потрібно продумати, що я робитиму далі. Не можна погрожувати жінкам при малому. Він повторює:

— Тато? У Івана теж є тато. Він купив йому конструктор, а ти мені купив?

Косяк! Я завалився до чужої сім’ї і вдаю зразкового чоловіка з порожніми руками. Якось не подумав про подарунки. Може, якби вручив Ірмі бур'ян квітів, то вона б подобріла, і не зустрічала б мене ляпасом. Я стискаю плечима:

— Не встиг, але ми підемо до магазину і ти сам обереш собі подарунок. Домовилися? — тягну кулак для скріплення угоди.

Малий вдаряє мої пальці своїм кулачком і мені одразу стає легше. От якби з Ірмою було так легко домовитися. Зрештою їй теж можна запропонувати гроші. Я трясу рукою:

— Ох, як ти сильно вдарив, справжній богатир!

Данило посміхається, а Ірма боязко кладе руки йому на плечі:

— Навряд чи тато знайде для цього час. До того ж, ми їдемо в село до бабусі з дідусем, а тато залишиться тут.

Почувши таке, миттю схоплююся на ноги. Вдивляюся у сині очі дівчини і намагаюся зрозуміти, що вона задумала. Без них зростають мої шанси на викриття. Одразу заперечую:

— Нікуди ви не їдете. Я повернувся і ми сім’я. Ви мені потрібні.

— Я не ризикуватиму дитиною. Ти — Ярослав, житимеш тут, а ми тобі не заважатимемо, — Ірма красномовно натякає, що прийняла мої правила гри. 

— Ірмочко! Що ти таке кажеш? — літня жінка втручається у розмову, а мені доводиться лише здогадуватися, хто вона така. — Ярославчик тільки повернувся, ти не можеш його кинути.

— Чому? Він успішно кинув мене три роки тому, — Ірма піднімає брови догори, а у її волошкових очах вирує впертість. 

Ох, ця жінка зведе мене з розуму. Я киваю у бік спальні:

— Допоможеш знайти мої речі? Мені не завадить одягнутися, і заразом обговоримо ваш неприпустимий від’їзд. 

— Мамо, поставите воду на чай? — Ірма звертається до жінки та направляється до спальні.

— Звісно, Данилку, ходімо, допоможеш мені.

Жінка забирає дитину, а я тепер знаю, що це мама Ірми. Піднімаю пістолет з підлоги та закидаю його до сумки. Несу її до спальні. Зачиняю двері, повертаюся до дівчини й жбурляю сумку на підлогу.

— Ти з глузду з'їхала? — роблю швидкий крок до Ірми. — Яке ще село?