Глава 2

Ірма

Наводжу дуло пістолета на груди незнайомця і з усіх сил намагаюся не показувати свого тремтіння. Я маю з’ясувати, що цьому бугаю насправді потрібно від мене. Він стоїть переді мною майже оголений, стегна обмотані рушником, і тепер я впевнена, що це точно не Ярослав. У нього ніколи не було таких м’язів та татуювань. Цей чоловік вищий, його очі і відтінок шкіри темніші, інша форма брів та голос. Він не поспішає відповідати і, здається, зовсім не боїться. Робить крок до мене, а я поспішно відходжу назад:

— Ще раз поворухнешся, і я вистрілю тобі у плече. Недостатньо, щоб вбити, але вистачить для того, щоб ти болісно стікав кров’ю. Я запитаю ще раз: хто ти?

Чоловік зупиняється і, мабуть, вперше розуміє, що я і справді вистрілю. 

— Ти не віриш, що люди змінюються? Чому ти гадаєш, що я не Ярослав Васильович Сікорський, який народився чотирнадцятого листопада тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року у місті Львів?

Я хмикаю. Цей аферист вивчив біографію Ярослава  і думає, що цим зможе переконати мене. Піднімаю брови догори:

— Люди змінюються, але не настільки. Нагадаєш мені, де відбулося наше весілля? Чи де ти зробив мені пропозицію? Чи за яких умов у тебе з’явився шрам на коліні, який зараз відсутній?

— Людям властиво забувати такі дрібниці, — чоловік вперто уникає відповіді. 

Він міцний горішок, зараза! Звісно, я припускала, що він не зізнається одразу, і навіть хотіла викликати поліцію, але вчасно зупинилася. Вони б мені не повірили, оскільки побачили б чоловіка з паспортом Ярослава, купою грошей, і він точно знає, як відкупитися. А може, він і сам із поліції? Хоча, ймовірно, це якийсь бандит, котрий змусить мене відповідати за борги Ярослава. Я зіщулюю очі та краще прицілююся в його плече:

— Я бачу, тобі не терпиться отримати кулю.

Він розуміє усю мою серйозність та виставляє долоні у заспокійливому жесті:

— Задля твоєї безпеки тобі краще не знати, хто я. Я не мав наміру скривдити тебе чи твого сина. Давай ти не будеш робити дурниць, опустиш пістолет, і ми поговоримо. Ти ж не стрілятимеш у мене насправді?

Нарешті я отримую хоч якесь зізнання. Боже! Він справді не мій чоловік! Я стою у себе вдома та погрожую пістолетом якомусь голому кримінальнику. Цей бугай скрутить мені шию двома пальцями і навіть цього не помітить. Не можна підпускати його до себе. Попри страх, котрий вирує у грудях, намагаюся не показувати, наскільки сильно я налякана. Недовірливо суплю брови:

— Ти продовжуватимеш брехати?

— Ні, але розповісти все я не можу. Тобі краще вважати мене Ярославом. Я зникну через деякий час, і ти житимеш звичним життям.

Чоловік уперто нічого не розповідає, а я сподіваюся вивідати хоч щось.

— Навіщо ти прикинувся ним? 

— Мені треба зникнути. Розчинитися в натовпі, поки все не вляжеться. 

Рука чоловіка смикається швидше, ніж я встигаю відреагувати. В одну мить він опиняється біля мене, болісно стискає зап’ястя, пістолет вилітає з моїх пальців і падає кудись на килим. Його інша рука міцно лягає мені на талію, позбавляючи рівноваги. Я падаю на спину на підлогу, а чоловік важким і гарячим щитом нависає зверху. Блискавично перехоплює мої зап’ястя однією своєю долонею й притискає їх над моєю головою. Його пальці немов сталеві кайдани, з яких неможливо звільнитися. Важкі груди самозванця торкаються мене, рушник на стегнах ледве тримається, а коліно чоловіка жорстко зафіксоване між моїми стегнами, позбавляючи найменшої можливості вирватися чи вдарити його.

— Відпусти, — пручаюся з усіх сил, але все марно. Чоловік міцніше стискає мої руки.

— А якщо ні? Що ти зробиш, дружинонько? — за декілька сантиметрів від моїх губ, на його обличчі спалахує нахабна, самовпевнена посмішка.

Моє серце калатає об ребра, мов загнана пташка. Не хочеться визнавати свою поразку. Дивлюся йому в очі та намагаюся не демонструвати слабкість, хоча від його близькості шкіра вкривається мурахами.

— Я закричу, — погрожую і сподіваюся, що це допоможе.

— Уже ні, — накриває мої вуста долонею. Почуваюся безсилою і нічого не можу вдіяти. Чоловік серйознішає:

— А тепер вислухай мене і не змушуй робити тобі боляче. Я пропоную домовитися. Два тижні ти вдаватимеш, що я Ярослав. Я житиму з тобою у цій квартирі, а потім безслідно зникну. Якщо обмовишся комусь хоч словом, то дуже пошкодуєш. Ти ж розумієш, що дію я не сам. У мене є спільники. Якщо вночі переріжеш  мені горло, то до тебе прийдуть, якщо комусь скажеш зайве слово, до тебе теж прийдуть, якщо зі мною щось станеться, то відгадай, що буде? — чоловік робить паузу, ніби я можу відповісти. — Правильно, до тебе теж прийдуть. Затямила?

Я киваю, наскільки це можливо. Бандит послаблює хватку.

— Якщо будеш слухняною дівчинкою, то ні ти, ні твій син не постраждаєте. То як? Ми домовилися?

Дивлюся у темні очі і не рухаюся. Цей чоловік позбавив мене будь-якого вибору. Несподівано двері відчиняються і на порозі з’являється мій п’ятирічний син разом з Ніною. О, ні! Чомусь вони прийшли раніше. Їхні погляди спрямовані на нас, мій син бачить як напівоголений чоловік нависає зверху та притискає мене до підлоги. Ніна прикладає руку до серця, і у неї розширюються очі: