Дуже невдалий жарт і погрози

Аліса

То було дуже захоплююче заняття — розміщувати на небі зірки. 

Але цієї миті я почула дзвінок у двері.

— Максе, там хтось прийшов! 

Він неохоче відірвався від творчого процесу.

— Кого це принесло? — пробурмотів, кладучи пензлик, і пішов до дверей. Я визирнула в коридор і почула, як відчинилися двері, а потім пролунав невдоволений голос Діми:

— Чого це ви зачинились і ключ залишили в замку?

— Ми малювали, — відповів Макс спокійно. — Хочеш подивитися, що вийшло?

— Я питаю, чому ви не забрали ключ? Я вже думав, що замок зламався! 

— Заспокойся, дихай глибше, не можна так нервувати з найменшого приводу, — я не бачила обличчя Макса, але була впевнена, що він усміхається. 

— Вибач, то я забула, — вирішила прийти йому на допомогу ( хоча насправді двері відчиняв саме Макс). 

— Нічого, буває, — вже спокійніше відказав Діма. Він підійшов до мене і подивився стурбовано. — Ти не запитувала в лікаря, чи не зашкодить тобі робота з фарбами? 

— Та перестань, — Макс підійшов і став поряд зі мною, опинившись навпроти Діми. — Це цілком безпечні фарби. Я добре вивчив їхній  склад, чи ти думаєш, що даремно в універі штани протирав? 

— Я думаю тільки, що медикам видніше, — Діма знову перейшов у наступ. — А ти не маєш медичної освіти! 

— Он в Америці у сімдесятих роках минулого століття лікарі призначали вагітним певне  снодійне, а потім почали масово народжуватися діти з вадами розвитку! — заперечив Макс. — Так що медикам теж не завжди можна отак сліпо довіряти!

— Перестаньте, мені неприємна ця тема, — втрутилась я, і вони обоє враз замовкли. 

— Тоді покажи Дімі фото дитини, — запропонував Макс з таким виглядом, немов це він сам те фото зробив і то мав бути якийсь мистецький шедевр, а не просто знімок УЗД. 

— А що, навіть фото є? — Діма помітно розхвилювався. — Там все добре? 

— Так, руки, ноги, голова, — Макс говорив із серйозним виглядом, перед цим підморгнувши мені, щоб я не втрутилася невчасно. — Навіть видно стать…

— Справді?  — Діма переводив погляд з нього на мене і назад. 

— Ну так, Алісо, давай світлину!  — підіграв Макс. Він був до біса гарним психологом, знав, у кого які "тригери" чи болючі точки. Аж мені стало шкода Діму. Але разом з тим охопило і відчуття грайливості, як у дитинстві, коли хочеш розіграти когось із друзів. 

— Ось, — я взяла свою сумочку, що лежала на комоді в передпокої, і дістала звідти знімок. Простягнула Дімі. — Тримай. 

Він узяв його, швидко глянув, закліпав очима, силкуючись роздивитися те, про що говорив Макс. Потім, точнісінько, як Макс у лікарні, підняв фото і поглянув через нього на світло. 

— Треба ще сказати чарівні слова, — заявив Макс. — І все побачиш! 

Тільки тут до Діми дійшло, що над ним жартують. Він тицьнув мені злополучний знімок, розвернувся і пішов до своєї кімнати. 

Вже на сходах обернувся і гукнув:

— Там кур'єр принесе їжу, то беріть і вечеряйте! 

— А ти? — спитала я.

— Я не голодний, перекусив на роботі!  — відрізав він. 

— Що, романтичні посиденьки з начальницею? — посміхнувся Макс. 

Діма навіть не зреагував на його слова, поводився так, ніби Макса й не було поруч. 

— Якщо тобі буде щось потрібно, набери мій номер, — сказав, звертаючись до мене. — Мені треба працювати, тому я зачиню двері до своєї кімнати. А ви розважайтеся як хочете. 

І зник нагорі. 

Ми з Максом подивилися один на одного.

— Даремно ти так з ним, — дорікнула я. 

— А чого він такий, як ніжна панночка. Слова йому не можна сказати. Жартів не розуміє…

— Він нас не зачіпав, ми перші почали, тепер потрібно вибачитися. 

— За що?  — Макс знизав плечима. — Хіба я щось погане зробив? Якщо в когось немає почуття гумору, то це лише його проблема. Ходімо закінчимо картину. 

Я зітхнула. Той чудовий настрій, який виник, коли ми починали малювати, був безнадійно зіпсований. Зараз я почувалася винною перед Дімою, але й бігти слідом за ним і ломитися в замкнені двері було якось незручно. 

— Та забий, пересердиться і вийде, — ніби прочитав мої думки Макс. 

— У мене просто голова заболіла, — сказала я. — Піду трохи полежу, а ти сам закінчиш картину, добре? 

— Самому нецікаво. Ну добре, тоді продовжимо пізніше. Тобі справді треба відпочити. А я поки займуся іншими справами. Коли принесуть вечерю, я все приготую і тебе покличу. І Дімона теж, думаю, його вже попустить до того часу. 

— Добре, — я кивнула і пішла вгору сходами…

Діма

Як же давно я не злився настільки сильно як сьогодні! Ці двоє... Вони просто знущаються з мене! І ладно Макс, він мене ненавидить, але Аліса... Я не очікував, що вона підіграє йому. 

Було дуже неприємно і навіть трохи боляче. Вони обидва просто діти, на що я взагалі сподівався? В ресторані мені здалось, що між нами з Алісою щось промайнуло, ми ж довірились одне одному після того, як поговорили... Я думав, що ми стали ближчими. Але поки я робив вперед один крок, Макс робив десять. В цьому і була вся різниця.

Казав же собі, треба просто відсторонитись від всього, просто чекати народження дитини. Бо ж навіть якщо вони почнуть зустрічатись, батьківство це не змінить, і шанс все так само пʼятдесят на пʼятдесят...

Але чомусь ситуація не давала мені спокою. Мені не хотілось, щоб вони зближувались, хоч це ніяк і не впливало на кінцевий результат тесту на батьківство. 

Виходило, що справа не в дитині. 

Я зітхнув. 

Здогадувався, що справа не в дитині ще раніше. Але зараз це все були вже не просто здогадки. Намагався запевнити себе, що мене просто злило те, що їй цікавіше і комфортніше з ним. Але нема сенсу обманювати себе.