Макс, картини і лікарні

Аліса

— Яка краса! 

Я стояла перед картиною, вірніше, це була майбутня картина — на ній лише вгадувалися певні  обриси, які згодом обростуть деталями і стануть завершеним пейзажем. 

Це було поле достиглої пшениці, через яке проходила дорога, а по дорозі йшла маленька дівчинка. За нею біг песик. Видно, тільки що пройшов дощ, бо на обрії виднілися хмари, а через усе небо пролягла яскрава веселка. Саме вона була вималювана чітко, на відміну від усього іншого, і здавалася справжньою — так гарно Макс підібрав кольори. 

— Тобі подобається? — задоволеним голосом спитав він. 

— Це та сама дівчинка, що на муралі? — мені чомусь дуже хотілося, щоб він відповів ствердно. 

— Звичайно, це вона, — серйозно кивнув Макс. — Хіба не схожа? 

— Як дві краплі води! — засміялася я. 

Насправді  зображена на муралі дівчинка стояла до глядачів упівоберта, а на цій картині взагалі можна було бачити лише спину і русяві кіски. Але мені було приємно думати, що це одна і та ж дитина, яка асоціювалася в мене з Євою. 

— Хочеш, можеш теж докласти своїх зусиль до її створення, — запропонував Макс. — У картини буде два автори. 

— Ні, я боюся щось зіпсувати, — заперечно похитала головою. — Я вже давно не малювала фарбами, навіть забула, як це робиться. 

— Ну нічого, будемо поступово згадувати, — він не став наполягати. Тільки підійшов до столика, де лежала сумка для ноутбука, дістав звідти якусь невелику річ і простягнув мені. 

— Що це? — я дивилася на нього, нічого не розуміючи. — Планшет? Але він дорого коштує, я не маю таких грошей зараз! 

— Я просто дам тобі ним покористуватися, — швидко сказав Макс, вкладаючи мені в руки планшет. — В оренду, так би мовити. Все одно, зараз він мені не потрібен, а тобі для занять знадобиться. 

— Ну якщо в оренду, — я усміхнулася. — Дуже дякую! 

— Якщо щось буде незрозуміло, то кажи, не соромся, я поясню, як що працює. 

— Добре. 

Ми ще якийсь час поговорили. На відміну від Діми, з Максом у мене легко знаходилися теми для розмови. Але й на відвертість особливо не тягнуло. Спілкувалися про всяку всячину: фільми, книги, моє навчання, він розповідав про те, які картини планує відправити на виставку молодих художників. 

— Переможець отримає грант від одного європейського фонду, — пояснив Макс. — Хоча мені не так і потрібні ті гроші, головне, щоб засоби масової інформації гарненько мене пропіарили…

— Вперше бачу людину, яку не цікавлять гроші, — я похитала головою. — Мені здається, вони потрібні всім без винятку. Чи ти в нас прихований мільйонер? 

— Ні, я просто вільний художник, мені багато не треба, — занадто поспішно відповів він, ніби хотів перевести тему на щось інше. 

Я перевела погляд на годинник, що висів на стіні і вигукнула:

— Нічого собі! Вже майже перша ночі! Діма, мабуть, місця собі не знаходить, думаючи, чим ми тут займаємось! 

— Та він, скоріше за все, вже давно спить! — пирхнув Макс. — То ж такий дивак, що в нього все по режиму має бути. Мабуть, о дев'ятій вже лежить у ліжку і дивиться вечірні мультики! 

Я розреготалася. 

— Таке скажеш! Він мав працювати у кабінеті, писати статтю про те, як ми сходили в ресторан!

— Ну і як ви сходили? Сподобалось? 

Макс іронічно посміхався, запитуючи про це, але я здогадалася, що він досі трохи ображений через те, що ми його не взяли з собою. 

— Та так, нічого особливого, — сказала я. — Ресторан як ресторан.

Згадала про те печиво з передбаченнями, зразу хотіла розповісти Максу, але потім стало незручно. 

Він теж мовчав, дивився на картину, немов бачив за нею щось таке, що було недоступне моєму зору. 

— Я, мабуть, піду, — сказала я.  — Вже дійсно пізно. А завтра мені треба до лікарні, робити УЗД. 

— Давай я тебе проведу, — стрепенувся він. — А потім ще попрацюю трохи над картиною. 

— Та я й сама дійду, чого мені боятися? 

— Ну, не знаю. Наприклад, тієї зачиненої кімнати, — він стишив голос, нагадавши мені, як у дитинстві в літньому таборі ми з друзями розповідали один одному жахастики. 

— Бр-р-р, вмієш же налякати, бо досі я й не думала про неї, а тепер якось моторошно стало. 

— Отож, не відмовляйся від моєї охорони, — він узяв мене під руку. — Ходімо, доставимо тебе до ліжечка цілу і неушкоджену…

Макс

Як діти, ми буквально навшпиньках вийшли з кімнати і пішли до сходів. Діма, схоже, дійсно вже спав, бо світло ніде не горіло. 

— Блін, треба було хоч мобілку взяти, щоб підсвітити, — сказав, коли перечепився чи то через килимок, чи то ще через щось. 

— Обережно, — Аліса захихитіла. 

— Тссс, розбудиш нашого дракона-Діму! — промомвив пошепки, з застережлевою інтонацією. — Принц заводить принцесу майже в пащу дракону!