Плани на майбутнє і дзвіночки з минулого.

Аліса

Я сиділа у своїй кімнаті і читала книгу, коли в двері постукали.

— Алісо, можна до тебе? — я впізнала голос Макса. 

— Так, звичайно, заходь!

Він озирнувся на всі боки і схвально підняв великий палець:

— Дуже гарно, затишно! 

— Ну, це заслуга Діми, я лише деякі дрібнички свої додала. 

— Я от чого прийшов, — він змовницьки усміхнувся. — Тільки що говорив телефоном із одним знайомим художником, а він якраз починає набір учнів на онлайн-курс з дизайну. Я спитав, чи він може тебе взяти, а в нього якраз було вільне місце. Ще й гроші відмовився брати, ну, я колись йому де в чому допоміг… Так і сказав — одного учня можу взяти на курс безкоштовно. Круто, правда? 

Мене справді зацікавив цей варіант. Адже можна вчитися прямо вдома, не потрібно нікуди йти чи їхати. 

— Давай я скину тобі посилання для реєстрації. На електронну пошту чи як краще? 

— Можна й на електронну, — я продиктувала свою адресу. 

— Все, готово, — зрадів Макс. — Переходь, реєструйся, і зразу тобі вже дадуть якесь завдання. А завтра перша лекція. В тебе є матеріали для малювання? 

— Ні, — я знизала плечима. — Все залишила вдома. 

— То я з тобою поділюся, кажи, що потрібно. 

— Та я можу й вийти купити, в мене гроші є. От тільки не знаю, чи Діма відпустить? 

— А чого б він тебе не відпустив? Ти ж не у в'язниці…

— Він просто так дивно себе поводить, коли заходить мова про хоч якусь загрозу для дитини… Хоча яка може бути загроза у тому, що я сходжу в магазин за покупками? 

— Та Дімка просто неврастенік, — зареготав Макс. — Бачив я таких, йому треба валер'яночки попити — і відпустить. А ти не заморочуйся, виходь, куди хочеш, а коли він щось скаже проти цього, то говори: лікар наказав більше гуляти на свіжому повітрі! Для дитини шкідливо увесь час сидіти в приміщенні! То він і  не матиме що заперечити. 

— Дякую, — я трохи підбадьорилась. Ні, все-таки добре, що Макс поселився з нами. Бо сам на сам із Дімою я відчувала б себе не зовсім комфортно. Було в ньому щось… дивне. Щось таке, що насторожувало і змушувало замислитися, якась таємниця…

— Нє, він нормальний дядько, — продовжував теревенити Макс. — Хоча є щось у ньому стрьомне, наприклад, ота зачинена кімната, куди він нікого не хоче впускати. 

— Ти думаєш, що він, як Синя Борода, тримає там трупи попередніх сурогатних мам?  — жарт був не дуже вдалим, але Макс все одно розреготався. 

— Ну, може він і не маніяк, але займається чимось незаконним? Не знаю, не може людина, просто ведучи колонку в журналі, купити таку хатину, машину і все інше…

— Мені все одно, доки це не зачіпає моїх інтересів, — сказала я, даючи зрозуміти, що недобре пліткувати про господаря, який дав нам притулок у своєму домі. 

— О'кей, — Макс швидко переключився на нову тему. — А чому ти вирішила стати саме дизайнером одягу? Просто через престиж професії? 

— Я змалечку любила шити, — сказала я. — Спершу для ляльок кроїла вбрання, потім бабуся подарувала мені швейну машинку, і я стала шити одяг для себе. Причому не знала, як це правильно робити, все пробувала інтуїтивно, часом виходила фігня, але іноді й гарні речі…

— Прикольно!  А можеш показати фото якоїсь із своїх робіт? 

— Та я їх не фотографувала. Але в мене з собою є кілька суконь, зараз покажу. 

Я відчинила шафу і дістала свою улюблену ніжно-блакитну сукню — облягаючу згори і розширену від талії. 

— Гарно! А можеш її одягнути? Я тебе сфоткаю і відправлю фото другові, керівнику курсу. 

— Та без проблем, зараз, зачекай хвилинку. 

Я взяла сукню і вийшла до ванної, щоб переодягнутися. 

Сукня застібалася на "блискавку" на спині, і якраз, коли я тягнула "собачку" догори, "блискавка" застопорилася — ні туди, ні сюди. Посмикала, але безрезультатно. Було незручно самій вирішити цю проблему, тому я вийшла з ванної і звернулася до Макса: 

— Будь ласка, поглянь до застібки, у ній, здається, підкладка застрягла…

Макс підійшов до мене ближче і заходився розстібати блискавку, щоб витягти підкладку з зубчиків. 

І цієї миті пролунав стукіт у двері, а потім, не встигли ми навіть ворухнутися, як двері відчинилися. 

На порозі стояв Діма із чашкою в руці.

— Я приніс тобі какао, — сказав він і розгублено перевів погляд з мене на Макса, який все ще стовбичив біля мене, тримаючи руку на моїй оголеній спині.   Обличчя Діми зблідло, здавалося, він глибоко вражений побаченим…

Макс

— А чого це ти постукав і не почекав, поки тобі скажуть заходити? — одразу запитав я. 

Але руки від Аліси прибрав. Погляд його був... Недобрим. І це мʼяко кажучи.

— В неї блискавка заїла, — продовжив я. — На сукні. Вона хотіла її мені показати. Уяви, вона сама її пошила! — я усміхнувся і нарешті смикнув молнію так, щоб вона застібнулась. — Їй дуже личить, скажи? — на цих словах мої руки вже не були на її спині.