Частина 4.  Стратегічна нарада під липою та підземне місто

Поки мої супутники з кулінарним захватом знищували харківський фастфуд, я відкинулася на спинку лавки й подивилася вгору, крізь зелене листя липи на старовинні будівлі навколо площі Конституції. Сонце повільно котилося до горизонту, фарбуючи ліпнину на фасадах у теплі золотаві відтінки.

Ми вирвалися з метро, але що далі? Я не можу вічно водити двометрового лицаря в спортивках «Abibas» та ельфа з неоновими навушниками вулицями Харкова. Перший же прискіпливий патруль поліції чи просто занадто пильний перехожий з телефоном зробить їх зірками ТікТоку, а потім ними зацікавляться люди в цивільному. Їм потрібен надійний сховок. Не просто квартира в панельці на Салтівці, де сусідка крізь стіну чує кожен чих, а місце, де вони зможуть розвернутися, адаптуватися і, можливо, знайти спосіб повернутися додому — або хоча б збудувати тут свій тимчасовий безпечний форпост.

Мій погляд мимоволі перемістився в бік величних мурів Свято-Покровського чоловічого монастиря, який знаходився зовсім поруч, на терасі над річкою Лопань. Старовинна територія єпархії, оточена міцними стінами, дихала віковою історією. І в цей момент у моїй пам'яті, наче спалах світла, виринули спогади десятирічної давнини — часи моєї бурхливої, безшабашної студентської юності, коли адреналін у крові важив набагато більше за наукові ступені та правила безпеки.

Тоді я вчилася на третьому курсі й вважала, що весь світ має крутитися навколо наших археологічних та історичних розвідок. Саме тоді я познайомилася з харківськими діггерами — напівлегальним, закритим братством дослідників підземних комунікацій, які знали про виворіт нашого міста набагато більше, ніж будь-які офіційні архітектори чи комунальні служби. Вони називали себе «мисливцями за тліном» і мали свої заплутані, секретні карти, написані ледь не від руки на пожовклих аркушах.

Я добре пам'ятаю той прохолодний жовтневий вечір. Нас було четверо: я, двоє досвідчених діггерів із позивними «Крот» і «Філософ», та мій тодішній однокурсник, який бліднув від кожного шурхоту. Ми прокралися на територію харківської єпархії під покровом густої осінньої темряви, оминаючи камери спостереження та завбачливо обходячи стороною пости нечисленної охорони. Наша мета була настільки привабливою, що від однієї думки про неї перехоплювало подих.

Там, у затишному, занедбаному куточку монастирського подвір'я, прихований від людських очей густими кущами дикого винограду та заваленими старими дерев'яними піддонами, знаходився один із напівзавалених, засекречених входів до стародавнього підземного міста. Ці ходи були викопані ще за царя Панька — тобто в ті сиві часи, коли Харків був лише невеликою прикордонною фортецею на межі Дикого Поля, а перші поселенці та козаки будували свої підземні схованки для захисту від набігів кочівників.

— Яно, ти замислилася, — голос Торвальда вирвав мене з полону спогадів. Ельф уже доїв свій хот-дог і тепер акуратно витирав пальці вологою серветкою, уважно спостерігаючи за виразом мого обличчя. — Твій погляд став таким, ніби ти будуєш план військової кампанії або згадуєш прадавні закляття. Твоя аура зараз тремтить від збудження. Що ти побачила там, за тими білими мурами?

Я глибоко вдихнула повітря, повернулася до своїх супутників і підсунулася ближче, щоб наша розмова залишалася максимально конфіденційною.

— Хлопці, здається, я придумала, де буде ваша нова база, — тихо сказала я, вказуючи очима в бік єпархіальних мурів. — Подивіться на ті старі будівлі. Там, глибоко під ними, лежить зовсім інший Харків. Справжнє, стародавнє підземне місто, про яке більшість сучасних жителів навіть не здогадуються. І саме воно може стати вашим порятунком.

Ал миттєво перестав жувати й подався вперед, його очі небезпечно зблиснули під кудлатими бровами.

— Підземне місто? Ще одне? — пошепки запитав воїн. — Але без цих шалених залізних колісниць і блимаючих вогнів? Справжні, чисті катакомби?

— Саме так, Алу. Справжні катакомби, витесані в глині та старовинній цеглі сотні років тому. Без електрики, без пасажирів і, головне, без камер спостереження та поліції.

— Розкажи нам про це місце, Яно, — попросив Торвальд, підтягуючи ноги на лавку й обхоплюючи коліна руками. Його ельфійська природа завжди прагнула знань про таємниці землі, навіть якщо це була земля чужого для нього світу. — Хто вирив ці тунелі? Які руни тримають їх від руйнування, якщо вони такі старі?

Я посміхнулася, згадуючи лекції з місцевої історії та розповіді старших діггерів біля підземних багать.

— Ніяких рун, Торві. Тільки чистий людський розрахунок, міцна випалена цегла та особливий козацький архітектурний геній. Ці ходи почали будувати ще в сімнадцятому столітті. Тоді наше місто було фортецею. Люди копали підземні галереї під своїми будинками, які з'єднувалися в єдину, гігантську мережу. Це робилося для того, щоб під час облоги жінки, діти та поранені могли спокійно пересуватися під землею, ховаючись від стріл та гарматних ядер, або раптово вийти в тил ворогу крізь таємні виходи в лісах чи біля річки.

Я зробила паузу, щоб додати інтриги, і продовжила ще тихіше:

— Серед наших істориків та шукачів скарбів уже кілька століть ходить одна неймовірна, легендарна розповідь. Кажуть, що ці підземні ходи не просто з'єднують підвали старих будинків у центрі. Найглибші й найсекретніші галереї, прокладені в надійних шарах сухої глини, простягаються величезними підземними артеріями дуже далеко за межі міста — аж до самого Чугуєва! А це, на хвилиночку, майже сорок кілометрів на схід під землею!