Частина 3. Хроніки пращурів та велике кулінарне чаклунство

Ми спокійно вийшли з вагону на широку гранітну платформу. Ельф, який за весь час нашої короткої, але насиченої поїздки встиг разів тринадцять перевірити своїми довгими пальцями, чи не злетіли мої бездротові навушники з його дорогоцінних ельфійських хрящів, раптом різко завмер посеред залу.

На станції «Історичний музей» навколишнє світло було набагато м’якшим, приглушеним, а великі гранітні пілони виглядали ще масивнішими й старішими, ніж на попередній станції, створюючи атмосферу справжнього підземного замку.

— Дивіться, хлопці, — Торвальд здивовано ткнув своїм тонким пальцем у бік великого переходу в центрі станції, де на стінах під склом висіли великі старовинні чорно-білі фотографії міста. — Це що, якісь прадавні літописи чи візуальні хроніки ваших великих пращурів?

Я подивилася туди, куди він так наполегливо вказував. На старих, якісних світлинах красувався величний Харків початку двадцятого століття — з трамваями, витонченими ліхтарями та красивою архітектурою. І тут моє власне серце трохи тьохнуло від знайомого з дитинства почуття любові до рідних місць.

На одній із великих репродукцій була детально зображена знаменита велична Дзвіниця Покровського монастиря, яка височіла над містом. Трохи далі висіла фотографія іншого місця, щоправда, в іншій секції переходу, але хлопці буквально вчепилися своїми очима саме в старовинну архітектуру, знаходячи в ній щось близьке для своїх світів.

— О! — Ал підійшов ближче до стіни, мало не торкаючись своїм великим носом товстого захисного скла репродукції. — Я дуже добре знаю цю вежу! Це ж, без сумніву, головна цитадель місцевих білих магів чи ордену праведників? Дивись, Торвальде, які чудові, вузькі бійниці для лучників! Які високі, міцні бані! Сюди б поставити парочку наших важких баліст — і жодна ворожа облога чи напад орків цьому місту не страшні!

— Це звичайна православна дзвіниця, Алу, — тихо, з посмішкою зітхнула я, підходячи ближче до нього й підтягуючи Тошу трохи вище на руках, щоб мій пес теж мав змогу «подивитися» на історію міста. — Туди в давнину не балісти чи гармати ставили, а великі металеві дзвони. Щоб їхнім гучним, красивим дзвоном кликати міських людей на службу або попереджати про пожежу.

— Яке безглузде марнотратство військового потенціалу, — розчаровано хитав своєю великою головою Ал, але в його очах усе одно було помітне щире, глибоке захоплення майстерністю старих архітекторів. — Така вигідна стратегічна висота — і абсолютно без жодного оборонного потенціалу. Хоча треба визнати, камінь там покладено на совість, на віки.

Торвальд тим часом з великим зацікавленням розглядав інше фото на стіні. Його витончені довгі пальці знову інстинктивно потягнулися до великого навушника, щоб поправити його, але він вчасно згадав мою сувору інструкцію натовпу й просто легенько постукав по обідку, вдаючи перед перехожими, що він просто перемикає музичний трек у своєму плейлисті.

— А це що за дивовижний магічний фонтан? — тихо, з придихом запитав він, показуючи на красиву білу альтанку. — Ця арка... Вона виглядає настільки витончено й правильно, ніби прямо під її склепінням має відкриватися постійний портал у далекі Водні Землі мого народу.

— Це Дзеркальна струя, — гордо посміхнулася я, відчуваючи знайому, приємну гордість за своє рідне і незламне місто. — Один із головних та найкрасивіших символів нашого Харкова. Вона побудована над красивим штучним гротом. Там справді постійно тече чиста вода, а вечорами вся ця конструкція неймовірно підсвічується різними кольорами веселки. Красиво, просто слів немає. Якщо ми сьогодні виберемося з цього метро нагору живими, неушкодженими й без міжнародного чи міжпросторового скандалу між нашими світами, я вам обов'язково покажу її вживу, ми погуляємо там.

— Живими? — Ал раптом миттєво напружився від мого жартівливого слова, його погляд знову став холодним, і він переніс усю вагу свого масивного тіла на праву ногу, підсвідомо шукаючи надійну опору для меча.

Моя бідна парасолька-тростина знову з гучним, лунким стуком вперлася в гранітну підлогу станції, змусивши кількох пасажирів злякано озирнутися на нас.

— Яно, ти цими словами натякаєш, що попереду на нас чекає серйозна небезпека або ворожа засідка? Ми йдемо в ще глибші, недосліджені катакомби цього підземного світу? Потрібно розвідати обстановку!

Багато пасажирів, які в цей час великим потоком проходили повз нас на пересадку до сусідньої станції «Майдан Конституції», почали дуже підозріло коситися на нашого дивного «джентльмена» в спортивках із тростиною та високого хлопця з яскравими неоновими навушниками, який надто голосно й ексцентрично розсуждав про якусь водну магію та портали.

— Найбільша небезпека для нас усіх зараз — це моя наукова стаття, яку редакція може не прийняти до друку через якусь помилку, — сердито прошипіла я, хапаючи Ала за його міцний лікоть і буквально штовхаючи їх обох у бік довгого підземного переходу між станціями. — Рухаємося, рухаємося, не затримуємо потік людей! Зараз швидко перейдемо на іншу, Холодногірсько-Заводську лінію. Там, під головною площею міста, є такі заплутані лабіринти й тунелі, що всі ваші підземні гноми б від заздрощів і поваги просто розплакалися б на місці! Тошо, тримай периметр, не спи!

Тоша в моїх руках миттєво видав короткий, авторитетний «вуф» і грізно, з усім своїм чихуахуашним нахабством подивився на якогось чоловіка в костюмі, який надто близько підійшов до лівого вуха Торвальда. Спецоперація з порятунку та адаптації міфічних істот у Харкові тривала за планом.