Частина 2. Турнікети долі та підземні гноми

Ми вийшли з під'їзду моєї дев'ятиповерхівки й попрямували в бік метро «Ярослава Мудрого». Сонце світило яскраво, заливаючи міські вулиці гарячим, майже засліплюючим світлом літнього Харкова. Червневий полудень розжарив асфальт до такої міри, що від нього піднімалося легке, ледь помітне тремтіння повітря. Торвальд у своїх новеньких окулярах-авіаторах, які я з боєм змусила його вдягти, і глибоко насунутому на самі очі капюшоні темно-сірої толстовки йшов дуже обережно. Він пересувався м'якою, котячою ходою, притаманною мешканцям вікових лісів, постійно озираючись на кожну автівку, що з шумом проїжджала повз нас по проспекту.

Йому здавалося, що ці залізні екіпажі без коней, які викидали в повітря клуби бензинового диму й видавали гуркітливі звуки, — це якісь приручені механічні монстри місцевих гномів-винахідників. Щоразу, коли старий маршрутний автобус чи тюнінгована «дев'ятка» з ревінням проносилися повз, Торвальд здригався, а його пальці судорожно стискалися в кишенях кенгурушки, шукаючи звичне руків'я ельфійського кинджала чи магічний амулет.

Ал, навпаки, йшов дуже впевнено, важко карбуючи кожен крок своїми великими робочими черевиками зі сталевими носками. Його новенькі спортивні штани видавали характерний шурхіт при ходьбі. Цей звук синтетичної тканини, здавалося, додавав йому особливої бойової впевненості, замінюючи звичний дзвін важких лат. Ал розправив свої неймовірно широкі плечі, гордо підняв підборіддя з густою щетиною і дивився на навколишній світ як на завойовану, але ще не повністю зачищену територію.

Перехожі харків'яни, які кудись поспішали у своїх нескінченних справах — хтось на роботу, хтось на ринок, а хтось просто гуляв — практично не звертали на нас жодної уваги. Для нашого величезного студентського та культурного міста люди в капюшонах улітку чи брутальні чоловіки в спортивках є абсолютно звичним, навіть буденним елементом міського пейзажу. Харків бачив і не таке: повз нас пройшов хлопець із зеленим ірокезом, а за ним — дівчина в косплейному костюмі з величезними крилами за спиною. На їхньому тлі наша дивна трійця разом із маленьким рудим собакою виглядала цілком гармонійно.

Ми просувалися повз типові салтівські панельки. Торвальд раз у раз кидав погляди на засклені балкони, завішані білизною, і супутникові тарілки, які він, вочевидь, вважав якимись щитами для збору сонячної енергії або знаками приналежності до певних кланів.

— Яно, — тихо, але напружено покликав Торвальд, нахиляючись до мого вуха, щоб перехожі не почули його дивного акценту. — Поясни мені, чому ці камені-вулики складені так високо? Як ваші люди не бояться, що верхні яруси обрушаться під власною вагою? У наших землях тільки гноми наважуються будувати житла одне на одному, але вони використовують міцні гірські породи й підпирають склепіння потужними титановими рунами. А це... це ж просто сірий пісок, застиглий у часі!

— Це залізобетон, Торві, — так само пошепки відповіла я, міцніше притискаючи до себе Тошу, який уже починав крутитися. — Усередині цих стін міцні сталеві прути. Вони тримають усю конструкцію. Так що не переживай, на твою ельфійську голову нічого не впаде. Принаймні, сьогодні.

Ал тим часом зацікавлено розглядав припаркований біля бордюру старенький мотоцикл із коляскою. Він зупинився поруч, заклавши руки за спину, і схилив голову набік.

— Хм, — вагомо промовив воїн, прощупуючи поглядом вихлопну трубу. — Механічний залізний кінь. Малий, але, судячи з коліс, швидкий. Яно, якщо нам доведеться прориватися з боєм, я зможу осідлати цю тварюку? Вона підкориться моїй силі?

— Навіть не думай, Алу! — злякано шикнула я, хапаючи його за рукав куртки й тягнучи далі. — По-перше, це чужа власність. По-друге, ти не вмієш цим керувати. І по-третє, ми йдемо до метро. Метро набагато швидше за будь-якого залізного коня.

Воїн незадоволено буркнув щось про те, що справжньому лицарю не личить пересуватися пішки, коли навколо стільки потенційного транспорту, але слухняно пішов за мною. Наш шлях пролягав через невеликий сквер. Дерева дарували довгоочікувану тінь, і Торвальд на мить розслабився, піднявши обличчя до зеленого листя. На якусь секунду мені здалося, що він зараз почне співати якусь прадавню ельфійську баладу про ліси й вітер, але в цей момент з кущів вискочив великий бродячий кіт.

Тоша, мій рудий чихуахуа, який до цього мирно дрімав у мене на руках, миттєво зреагував. Він видав такий дзвінкий і неочікуваний гавкіт, що Торвальд підстрибнув на місці, ледь не збивши Ала. Кіт з шипінням злетів на найближчу тополю, а Тоша продовжував грізно гарчати, вважаючи себе головним захисником нашого загону.

— Спокійно, Тоша, свої, — заспокоювала я собаку, погладжуючи його по шовковистій спинці. — Бачиш, хлопці, мій стратегічний радар на варті. Жоден ворог не підбереться непоміченим.

Ал подивився на Тошу з глибокою повагою.

— Малий звір, але має серце лева, — серйозно зазначив воїн. — У моєму світі таких крихітних хижаків використовували для виявлення отруйних змій у підземеллях Цитаделі. Вони чують вібрацію землі краще за будь-якого мага.

Торвальд лише закотив очі під своїми «авіаторами» і поправив капюшон, який з'їхав під час його стрибка.

— Цей твій «радар» ледь не позбавив мене слуху, Яно. Мої вуха набагато чутливіші за людські, і цей ультразвуковий крик відлунює прямо в моєму мозку. Давайте поквапимося, мені не подобається це відкрите небо й занадто гаряче сонце.

Ми прискорили крок, залишаючи сквер позаду. Попереду вже виднілися масивні залізобетонні конструкції, які знаменували вхід до підземного царства Харкова. Люди навколо ставали все більш зосередженими, потік пішоходів щільнішав, утягуючи нас у свій ритм. Ми наближалися до критичної точки нашої подорожі — спуску в підземку.