Частина перша. Пошукова система «Ельф і Ко» та тактичний переодяг

Події відбуваються за часи давніх богів,

коли метро в Харкові ще не було безкоштовним….

Суботній ранок Яни починався божественно. Кава пахла на всю кухню, розносячи квартирою густий, теплий аромат свіжозмелених кавових зерен із легкою ноткою ванілі. Стаття для наукового журналу за ДСТУ 8302:2015 була майже доколупана — попереду маячило омріяне безтурботне дозвілля, залишалося тільки оформити бібліографію, від якої в мене зазвичай смикалося ліве око, а права рука мимоволі шукала заспокійливе.

Тоша мирно сопів на своєму улюбленому флісовому пледі, згорнувшись у тугий, неймовірно затишний рудий бублик. Мій великий і грізний чихуахуа в цей момент уособлював абсолютний спокій всесвіту, мікроскопічний дзен і гармонію буття.

Рівно до того моменту, поки важкі вхідні двері моєї харківської квартири не здригнулися від такого потужного, глухого удару, ніби їх намагалися вибити середньовічним стінобитним знаряддям або принаймні штурмували бійці спецназу.

Тоша підскочив, наче його підімкнули прямо до оголеного дроту під високою напругою. Він видав своє фірмове, пронизливе й обурене «тяв!», яке більше нагадувало свист закипілого чайника, і миттєво заховався за мою ногу, виставивши вперед тільки великі, схожі на локатори вуха і блискучі чорні очі-гудзики.

Я відчинила двері, тримаючи гарячу чашку з кавою попереду себе як єдину доступну мені зброю самозахисту, і просто застигла на місці. На моєму порозі стояла давня, добре знайома портальна катастрофа, але тепер — у подвійному екземплярі.

— Ні. Ні-ні-ні! — одразу закричала я, навіть не вислухавши жодного слова виправдання. — Назад у портал! Обидва! Згиньте з очей моїх! Я зайнята, у мене жорсткий науковий дедлайн, мені за годину треба відправити матеріал редактору!

— Яно, благаю, вислухай, це питання життя і смерті для всього нашого королівства! — трагічно, драматичним театральним шепотом промовив Торвальд.

Він, не чекаючи запрошення, спритно прошмигнув повз мене в коридор, заповнюючи простір дивним запахом лісового моху, дорогого шкіряного спорядження та... дешевого прального порошку «Альпійська свіжість».

Слідом за ним, боком, якось дивно приставним кроком і помітно накренившись у лівий бік, зайшов Ал. Його права рука була намертво, судорожно притиснута до стегна, ніби її туди назавжди приклеїли будівельним суперклеєм. Пальці цієї руки дрібно і нервово перебирали повітря, ловлячи невидимі флюїди та звично шукаючи знайому руківку зброї.

— Зачиняй браму, жінко! Швидше! За нами могли стежити! — глухо гаркнув Ал, раптом опустивши погляд і помітивши Тошу, який продовжував войовниче визирати через мої домашні капці.

Крутоплечий воїтель миттєво замружився, зробив пів кроку назад і з глибокою, невикорінною підозрою вставився на мого крихітного собаку. Тоша у відповідь грізно, утробно загарчав, намагаючись імітувати звуки голодного вовка.

— Якого дідька ви взагалі тут? Як ви мене знайшли в цьому тримільйонному, величезному місті?! — закричала я, з гуркотом зачиняючи двері й притуляючись до них спиною, щоб остаточно перекрити шлях можливим наступним прибульцям із паралельних світів.

Торвальд,  який уже встиг спритним рухом зняти свою в’язану зимову шапку-біні й розправити довгі, витончені ельфійські вуха, гордо випрямився на повний зріст і переможно посміхнувся:

— О, Яно, це було значно простіше, ніж відшукати слабкий слід пораненого срібного єдинорога в густому туманному лісі! Твій собака, Яно. Його магічний слід у просторі світиться, як зірка Еренділя на нічному небосхилі!

— Магічний слід? У чихуахуа? Звичайного рудого чихуахуа? — я здивовано, з долею іронії подивилася на Тошу, який у цей самий момент втратив усю свою грізність і зосереджено намагався вкусити себе за власний куций хвіст.

— Ну... не зовсім магічний, якщо бути абсолютно чесними, — зніяковіло кашлянув Торвальд, ховаючи очі й починаючи крутити шапку в руках. — Розумієш, коли ми з гуркотом вивалилися з міжсвітного порталу біля вашої великої підземної брами — ну, там, де написано «Метро Ярослава Мудрого», — ми взагалі не уявляли, куди йти далі. Навколо тільки нескінченний бетон, гримляче залізо і дивні люди, які чомусь постійно регочуть і кудись поспішають. Ми стояли там абсолютно розгублені. І тут Ал раптово штовхає мене ліктем і каже: «Дивись, ельфе, на отому залізному стовпі висить білий папірець із оголошенням». А там — твоє велике фото з цим самим рудим чотириногим карликом і чіткий напис: «Знайдено унікальні цифрові стікери з фразами „Усе буде добре“ та „Я сумую за тобою“. Автор — Ал і Ко». А трохи нижче — детальна адреса твоєї майстерні графічного дизайну. Ал просто розпитав місцевих купців у засклених ятках біля виходу, де розташована ця вулиця, і ми прийшли сюди за компасом!

Я подумки прокляла той злощасний день, коли вирішила самотужки роздрукувати яскраві рекламні постери для просування свого локального бренду «Майстерня Ал і Ко » і особисто розклеїти їх по всьому спальному району для залучення клієнтів.

— Чудово, просто неймовірно, — важко зітхнула я, прямуючи до кухонної шафки й наливаючи в склянки заспокійливу валеріанку (собі, звісно ж, подвійну порцію). — Тобто моя власна, кровно оплачена креативна реклама притягнула мені на голову двох міфічних біженців з іншого виміру. Алу, та відпусти ти вже нарешті своє бідне стегно! Де твій легендарний дворучний побратим? Де твій меч, яким ти зазвичай вихваляєшся перед кожною зустрічною німфою?