Основна частина

Восени Толік, Славік та Любка пішли у перший клас. Дівчина в коричневому платтячку, з чорним фартушком, а хлопці просто в чистій одежі. Шкільної форми їм не купили.

В класі тільки троє. Село маленьке – дітей для першого класу більше не було. Тепер їм трьом належало бути в одній компанії цілих десять років.

Зі школи поверталися додому разом – жили на одному кутку села. Вчителька сказала, що тепер вони одна сім’я. Хлопці вперше держали компанію з дівчиною. До цього вони майже не спілкувалися, хоча щодня бачили одне одного.

Любка грала з дівчатами в «класики», стрибала через скакалку, пасла гусей на вигоні, а хлопці ганяли поміж хатами стріляючи з дерев’яних пістолетів, жмурилися або кидали в землю ножика. Вони вже вміли сидіти верхи на конях. Дівчат до таких серйозних занять не допускали. Та вони і самі не дуже то цього хотіли. 

Любка була акуратною, прилежною. Все, що задавали в школі робила старанно. Шкільна наука їй давалася легко.

А хлопці до того не дуже тяглися. Довго не могли звикнути до шкільної парти, необхідності сидіти за нею, наче вони пам’ятники, а не люди. Їм треба було сто разів на хвилину повернутися в різні боки. З уроками у них не виходило. Букви не давалися ні писати, ні читати. Чорнильні плями не сходили з рук, зошитів, книжок і навіть з обличчя.   

Зате на перервах вони відводили душу граючи зі старшими класами у футбол. За кожен гол сперечалися до хрипоти та бійки. Одна сторона  вимагала « пєналя» у ворота суперників за підніжку або руку. Інша кричала, що підніжки не було. Хлопці прибігали в клас розчервонілими й довго не могли вгамуватися.

А Любка чемно, аби не забруднити одяг, знову грала в класики, на урок заходила загодя, перед дзвінком.

Толіка спочатку посадили зі Славіком. Проте довго вони разом не просиділи. Чубилися, штурхалися, билися. Тягли за косу Любку, яка сиділа перед ними… Часто в бій у хлопців йшли чорнильниці, що були вмонтовані в парти – невиливайками називалися. Чорнило з них не виливалося, як не крути, але якщо добре захотіти, то виллється. Однокласнику на штани, портфель, на руки, чи на парту.

За декілька днів зелено пофарбована парта посиніла, книжки у хлопців покрилися синіми плямами. Зошити стали подерті, мов їх ножем порізали. Коли пишеш пером та ще й з невмінням – сильно натискаєш. А якщо в цей час тебе сусід штовхає  збоку у виставлений лікоть – перо дере папір у зошиті навпіл.

 Хлопці виривають зіпсовані сторінки, але за мить все повторюється. Ніхто здаватися не хоче.

Довго стоять в кутку біля вибіленої глиною грубки. Та результатів це не дає. Покарані школярі вимазують обличчя глиною й дражнять один одного висолопленим язиком, побіленим носом і щоками.

Прийшлося по черзі садити їх біля Любки. По черзі, бо з дівчиною сидіти ніхто не хоче. Не хлопчівське це діло – з дівчатами водитися. 

Змушена вчителька,  Валентина Василівна, садити Любку то до одного, то до другого. До того, хто більше провиниться й набешкетує.

Проте, коли в шкільному саду  облетіло з кленів листя і закрило землю жовто-червоно-зеленим килимом, то ганяли на малих перервах по цьому веселому шурхіту всі троє разом. Різнобарвна радість обсипати листям одне одного знову єднала їх.

А тут ще й дівчині знайшли застосування... На футбольному полі під час гри на великій перерві вже давно треба було, щоб хтось грав роль арбітра. Як так вийшло – ніхто не знає. Але дівчина стала суддею в безкінечних гарячих суперечках з приводу підніжок, пенальті та  чи потрапив м’яч у ворота з двох довгих палок, а чи пролетів поза ними.

Коли одного разу почалася бійки-сварка – гол чи не гол – котрийсь із хлопців запропонував звернутися до Любки:

•  Гляньте! Гляньте!... Любка все бачила… Он вона стоїть за воротами... Давайте так: як вона скаже, то так і буде.
•  Згода! Хай судить. Шоб тільки не підсуджувала.

Любку навіть не спитали чи хоче… Куди ж вона дінеться?

Однак іншого виходу не було, бо не гра, а одні суперечки, то згодилися.

Дівчина сказала, що м’яч поцілив у ворота.

•  Дурепа ти! – кричав по дорозі до класу Толік. – Як можна було судити проти своїх. Проти нас… Хто так судить?
•  Та я ж бачила – м’яч влетів між палками… Я хіба винувата, шо він попав прямо у ворота? – наївно виправдовувалася Любка.
•  Все рівно дурепа.  Сказано тобі – судити треба за своїх. За наш клас, а не за чужих.

Хлопці сердилися на дівчину, обзивали її всяко. Але кожного разу знову наказували стояти за воротами й дивитися за грою. А потім виносити вирок у футбольних баталіях, бо це поклало край суперечкам, які надовго зупиняли гру.

Хоч майже завжди Любка була в когось неправою, сліпою куркою та тою ж дурепою, але вигода від її суддівства була очевидною.

З того часу хлопці зрозуміли, що дівчину можна використовувати в своїх цілях. І що вона не відмовить.

Через три роки трійця перейшла в четвертий клас, почали ходити у сусіднє село до школи. Стало багато учнів у класі.

Наші не загубилися серед них. Сиділи разом. Любка знову попереду, а Толік зі Славіком відразу позаду неї – на останній парті.