Ми тут не єдині гості

 - Брате-паладин!

Велларіус визирнув з намету, відклавши вбік набір для чистки зброї.

Ніч минула спокійно. Два нових напади хижаків не рахуються - брати-винищувачі вже знали, як протистояти місцевим потворам, і без проблем відбилися. Настав день, розвідники вирушили на пошуки… А потім паладин все ж наважився використати реліквію та зв’язатися з єпископом. Постійно топтатись на місці, відбиваючись від тварюк - то не діло. Потрібно було вирішувати, що робити далі.

Сеанс зв’язку нічого не прояснив. Його Преосвященство віддав чіткий наказ - продовжувати діяти згідно плану. Велларіус побурчав трохи, та згодом заспокоївся. За п’ятдесят років свого шляху служіння Світлу й Порядку йому доводилось бувати і в гірших ситуаціях, тож і з цією він розбереться.

Злу не сховатись.

 - Брате-паладин, - брат-винищувач Штерн поспішав до намету, підковки високих шкіряних чобіт зі срібними застібками лунко цокали по каменях. - Перша група розвідників повернулася. Вони дещо знайшли.

 - Розповідай, - звелів Велларіус.

 - Зараз, брате-паладин. Я краще покажу, - Штерн дістав з сумки похідну дошку та крейду і швидко накидав на ній схему з позначками. - Ось.

 - Гм… - паладин десь протягом хвилини вивчав імпровізовану мапу. - Відправ кількох братів ось сюди. Нехай все там оглянуть, але дуже обережно. А ми вирушимо… - він взяв у брата-винищувача крейду і поставив на мапі хрест. - Сюди. Йди, брате, хай світло Латандера буде з тобою.

 - Хай буде з тобою світло Його!

 - Браття! - громоподібний голос паладина рознісся над місцем стоянки. - Згортайте табір! Ми вирушаємо!

Поправивши меч та булаву на поясі, Велларіус поспішив до свого намету.

* * *

Перші промені вранішнього сонця розфарбували золотом верхівки пальм. Лоріанхейн та Ленмаріель стояли біля входу в хатину, споглядаючи навколишній пейзаж. Марія сиділа біля джерела і пробувала гратися з елементалем. Комочок стрибав навколо, намагаючись зачепити духа лапою і відсмикуючи її, коли краплі води потрапляли на шерсть.

 - Що вирішуємо? - запитала ельфійка. - Вирушаємо сьогодні, чи ще тут затримаємось?

 - Треба рушати. Дістанемось того храму, оглянемо там все, поставимо маяк - і стрибаємо додому. Бо мої піддослідні з голоду перемруть.

 - Міг би вже якусь систему годування для них придумати, - посміхнулась Лорі.

 - Гадаєш, то так легко?

Вчора шаман розповів багато чого цікавого. Місцеві були нащадками тутешньої древньої магічної цивілізації, яка аж занадто загралась в магію - і в результаті знищила сама себе. Як події розвивались далі, і як нащадки високорозвиненої раси обернулись на плем’я дикунів - не пам’ятали вже навіть вони самі.

Клаптик придатної для життя землі посеред кам’яних пусток був не таким вже й великим. Пальмові зарості тягнулись ще трохи на південь - день шляху, якщо пішки, на Коробочці мало бути швидше - а потім знову починалась кам’яна рівнина. І десь там, зі слів Брек-Тара, знаходився храм - такий самий, як на рівнині перед вулканами, але цей набагато краще зберігся. Ленмаріель, звісно ж, загорівся ідеєю дослідити споруду. Там могли зберегтись ті самі рунні ланцюжки на підлозі - зображення зі старого храму не вдалось проаналізувати навіть з допомогою Великого Мозку, занадто мало було даних.

 - Ну що? - Марія, вдосталь награвшись з водяним духом, підійшла до ельфів. Комочок вмостився у неї на руках. - Йдемо досліджувати древні руїни? Точніше, їдемо.

 - Ми-то йдемо, - відповіла Лоріанхейн. - Але, зі слів шамана, там довкола майже суцільне кільце аномалій. Тому тобі, сонце, доведеться почекати всередині Коробочки. Там навіть для нас може бути небезпечно…

 - Слухай, а можна я тоді тут лишусь? Ви ж зможете по мене потім повернутись. Що мені сидіти в тій штуці та скніти? А тут - цікаво… І гарно, дуже. Я, вважай, живу природу бачила лиш на картинках, в нашому світі вона вся попсована техногенними катастрофами. А тут - он яка краса…

Лен та Лорі перезирнулись.

 - Власне, їй тут нічого не загрожуватиме, - промовив химеролог. - Брек-Тар чітко дав зрозуміти, що місцеві нам шкоди не чинитимуть. А хижаки до Оазису не потикаються… чомусь. Ми можемо потім порталом повернутись до околиць селища - відстань тут зовсім невелика. А потім вже усі разом стрибнемо на наш домашній маяк.

 - Гаразд, - погодилась ельфійка. - Лишайся тут, маленька. Але далеко від селища не відходь! І взагалі, будь обережна. Я-то в разі чого знайду тебе за відгуком від “Уз”, але…

Перед відбуттям в дорогу Лоріанхейн завбачливо наклала на решту четвірки “Багряні Узи”. Свою модифіковану версію, звісно ж, суміщену з астральним маячком. Тепер, раптом з кимось із решти щось трапиться - вона дізнається про це навіть на відстані. Знання магії Крові та краплинка винахідливості іноді можуть бути вельми корисними.

 - Гаразд, Лорі. Я буду максимально обережною.

 - От і чудово. Тепер треба розбудити нашого бородатого приятеля, хай похмеляється… Що ви так на мене дивитесь? Ніби я не в курсі, чим вони з шаманом півночі займались. Тож нехай похмеляється, і будемо збиратись. Нема чого даремно витрачати час.

* * *

 - Отакої. Виявляється, ми тут не перші гості…

Необхідну відстань їм вдалось подолати десь за півдня. Дорога через пальмові зарості була легкою та безпечною - їм не зустрілось жодного хижака, а ті тварини, що водились тут, на Коробочку жодної уваги не звертали. Лише одного разу схожий на ворона птах вмостився на спині живого транспорту і спробував дзьобом вишукувати  в його шкірі якісь крихти. Але, отримавши щупальцем, швидко здимів.

Шаман не збрехав - приблизно за десять миль від селища пальми і пісок закінчувались, і знову починалась кам’яна рівнина. Від узлісся вже було видно храм - він, як і його попередник на вулканічній рівнині, знаходився на підвищенні, в деяких місцях на схилі неозброєним оком було видно, як коливається повітря - так проявлялись особливо сильні аномалії. А біля підніжжя пагорба копирсалась група людей у білому.