Не такий вже й дикий світ

Брат-паладин Велларіус стояв на краю оборонного периметра, вдивляючись у навколишню пітьму. Сяйво світлих артефактів та полум’я вогнища відблискували на обладунках з білого заліза, що їх досвідчений ревнитель віри Латандера майже ніколи не знімав. В деяких ситуаціях - як от зараз - і спав просто в них.

Табір братів-винищувачів був єдиним острівцем світла посеред непроглядної ночі цього дикого та жахливого світу. Там, у пітьмі, ховались тварюки, більшість яких людський розум не вигадав би в найхмільнішому угарі.

Просякнуті чистим Світлом обереги, розставлені по периметру, відлякували або стримували більшість чудовиськ. Та були й такі, в чиїх жилах разом з кров’ю текли богопротивні чари - цих обереги не спиняли. Після нападу, що коштував життя трьом братам, довелось виставляти ще й вартових.

Почулись кроки.

 - Брате-паладин, - брат-винищувач Штерн підійшов і встав праворуч від нього, його білий з золотим підбоєм плащ ледь чутно шелестів кам’яною поверхнею, - розвідники повернулись.

 - Втрати є? - не обертаючись, спитав Велларіус.

 - В одній групі - двоє загиблих. В іншій - один поранений. Брат-цілитель вже працює з ним. Милістю Латандера, сподіваюсь, виживе…

 - Знайшли щось?

 - Нічого, брате-паладин. Навкруги сама лиш кам’яна пустка. В усі боки, куди не глянь. Можливо, ми десь помилились, брате? Не схоже на те, що наша ціль десь тут…

 - Неможливо, брате, - похмуро відповів паладин. - Його Преосвященство наказав виходити з порталу саме тут. Провидіння Латандера вказало йому правильний шлях… І просторові маги, що відправляли нас, в точності виконали його вказівки.

 - Не довіряю я тим магам, - зізнався Штерн. - Єдина магія, що личить чесному вірянину - це Світло. А всі ті ігри з простором - від лукавого…

 - Вони служать Світлу так само, як і ми! - суворо відказав Велларіус. - Сумніваючись у наших соратниках, ти впускаєш пітьму до своєї душі, брате.

 - Грішний, брате-паладин. Каюсь, - брат-винищувач покірно схилив голову. - Чи не можна зв’язатися з Його Преосвященством і попросити в нього поради?

Паладин замислено провів долонею по нагрудному ковчежцю, в якому зберігалася частина мощів Святої Ауріки. Інша частина - там, в рідному світі, у єпископа Арнольда. Так вони можуть підтримувати зв’язок навіть крізь пітьму міжсвітового простору. Віра подвижників Латандера за життя була настільки сильною, що навіть в посмерті вони дають своїм братам і сестрам у Світлі силу протистояти нечисті та її прислужникам.

 - Ні, брате, - врешті вирішив Велларіус. - Ми не витрачатимемо силу реліквії задля дрібниць. Вранці знову відправляй братів на розвідку. Нехай розходяться спіраллю, аби охопити якомога більший простір. Шукайте будь-які джерела енергії. А знайшовши щось - негайно доповідайте мені.

Пригладивши свою окладисту сиву бороду, паладин врешті обернувся до співрозмовника.

 - Час відпочивати, брате Штерн. Новий день розвіє пітьму і дасть нам відповіді. Нехай світло Латандера буде з тобою!

 - Най буде з тобою світло Його, - відповів брат-винищувач, і обоє покрокували до наметів.

* * *

 - Все ще нічого, - похитав головою Ленмаріель, вдивляючись в ілюзії, на яких відображався навколишній пейзаж.

Коробочка рухалась вздовж древньої дороги вже третій день. Довкола, куди оком не кинь, простягалась все та ж кам’яна пустка - на схід, захід, південь, а коли зникли за обрієм вулкани - то й на північ.

Хижаки періодично пробували напасти. Їх аніскільки не відлякувало те, що велика м’ясна штука кидалася блискавками, вогнем і ще чимось болючим. Ну й що з того, але ж ціла гора м’яса! А всередині відчувались ще четверо таких ласих двоногих, у яких м’ясо ніжне й соковите… Ну, принаймні в трьох з них. Тож кілька разів ельфу довелось віддати Мозочку команду випустити відлякуючий фермент. Після цього монстри лишали їх у спокої, але години три назовні було краще не виходити.

Одного разу з дороги довелося звернути - її повністю перегородила стіна аномалій. Химеролог не полінувався зупинитись і витратити час, аби ретельно дослідити гибле місце - аномалії відрізнялись від тих, що оточували вулкани.

Ввечері зупинялись, виходили назовні, ставили магічний периметр і готували їжу.

Четвірку починала поволі долати хандра. Не нудьгував лише Комочок: кіт гасав відсіком, застрибував усюди, куди міг дострибнути (а дострибнути він міг майже будь-куди), спробував погратися з Мозочком, за що отримав від ельфа по шкідливих лапах і потім увесь день шипів і дувся на “шкіряного”, точив кігті об внутрішню обшивку - добре, що вона не мала нервових закінчень, і Коробочка в цей момент не відчувала болю.

 - Що там дорога? - запитала Лоріанхейн.

 - Так само тягнеться прямо. Якщо й завтра нікуди не дістанемось - доведеться повертатись, бо у звірини корм скінчиться.

 - Просто шикарно, - пробурчав Горін. - Плентатись бозна куди, і потім просто повернутись назад, бо твоїм тварюкам треба жерти.

 - Вуса Мелькора, ти перестанеш колись нудити чи ні? - закотив очі ельф. - Ми повернемось порталом, а тут залишимо маяк. Потім зможемо стрибнути на нього і продовжимо шлях з цього місця.

 - Тоді навіщо нам всім повертатись? Візьми сам стрибни до хати, погодуй свої… гм… експерименти, а потім до нас повернешся.

 - Друзяко Горін, що я чую? Ти хіба не хочеш погодувати Ящика, погратися з ним?

 - В дупу твого Ящика.

 - Гм, а ти затійник, одначе! Але ж він не влізе…

 - А от мій кулак у твою худосочну мармизу якраз влізе! Ще, може, й місце лишиться… Для наступного разу.

 - Припиніть! - зітхнула Лорі. - От тільки ваших сварок зараз не вистачало. Лен, вже сутеніє. Зупиняємось чи рухаємось далі вночі?

 - В мене немає бажання щогодини прокидатися через сигнал про напад монстрів чи аномалії на дорозі, - відповів Ленмаріель. - Мозочок, зупинка. В разі нападу місцевих істот - застосовуй запах. Магією без крайньої потреби не користуватися, накопичувачі не виснажувати. Мене не будити!