З темряви та й в реальність

Лоріанхейн прийшла до тями. Спробувала різко встати і болісно скривилась: все тіло затерпло від довгого лежання в одній позі на твердій поверхні. Вона лежала у центральній кімнаті. Довкола - кільце рун, вибитих просто у кам’яній підлозі.

 - Очуняла, темна? - Горін сидів у кріслі, крутячи у пальцях якусь дрібну металеву деталь. - З поверненням. Я тебе вже не рухав до самого кінця - думаю, най полежить в колі подовше, про всяк випадок.

 - Чому я тут? Що з Леном? Він живий? Де… Марія?

 - Ого, скільки питань одразу, - дворф відклав залізяку убік. - Відповідаю по черзі. Вухатий у себе в кімнаті, відлежується. З ним все гаразд… Уже все гаразд. У Марії виснаження… Та не сіпайся ти! Все з нею добре, відпочине і буде як новенька. Вона відкрила цей ваш портал-шпортал, вбухавши туди всю силу - і лиш завдяки тому я зміг вчасно притягнути вас обох додому. Щодо тебе…

Він прокашлявся і продовжив.

 - Після того, що ти там втнула у храмі, ти, темна, замалим не обернулась на хмарку туману. Не знаю, як оте ваше злиття працює - сама знаєш, я в магії-шмагії дуб дубом… Але якщо воно щоразу отак, я б тобі чисто по-дружньому радив більше цього не робити. Коротше, ми притягнули вас сюди, я накреслив прямо на підлозі стабілізуюче рунне речення, замкнув його в коло і поклав вас обох всередину. Потім я понишпорив у тебе в лабі - ти вже вибачай, що без дозволу - знайшов, значить, комбіновані зілля, які на зцілення та регенерацію. Сам би не знайшов, довелося бігати до малої по пораду - вона на той час вже сама встати з ліжка не могла. Отож, я знайшов ті зілля і всі їх згодував вухатому. В тебе неможливо було щось влити - ти взагалі ознак життя не подавала. Він через деякий час окглигав, оглянув тебе, наклав якесь оте ваше заклинання… І почовгав до себе, відпочивати. Тебе я ще на якийсь час лишив лежати в колі… Темрява зникла, але вирішив, хай ти спочатку сама остаточно в себе прийдеш. Ось, ніби, й все… А, ну ще кіт час від часу довкола тебе крутився. Терся, облизував. То до тебе бігав, то до малої.

 - Зрозуміло, - Лорі посміхнулась і, зібравшись з силами, піднялась-таки з підлоги. - Дякую тобі, Горіне.

 - Та пусте, - відмахнувся дворф. - Без вас, вухатих, тут би нудно було.

* * *

 - Ну як ти, маленька?

 - Лорі! Ти жива… - Марія слабко посміхнулась, іі очі сяяли від щастя. Вона спробувала підвестися, та тіло ще не слухалося.

 - Жива, - підтвердила ельфійка, присівши на край ліжка. - Сама ще досі до кінця в це не вірю, але жива.

 - Я рада, що з тобою все добре. Ми з сил вибилися, щоб вас з Леном додому закинути. Я той портал заледве втримала…

 - От про це я теж хотіла поговорити, - обличчя Лорі посерйознішало. - Більше ніколи так себе не знесилюй. Виснаження небезпечне навіть для звичайних магів, а в тебе ще й джерело нестандартне… Могло статися все, що завгодно.

 - Та я ж хотіла як краще!

 - Я знаю, - ельфійка прикрила очі. - В будь-якому разі - я тобі дякую, зіронько моя. Якби не ти, мене б тут вже не було… і Ленмаріеля, радше за все, теж.

 - Та то більше Горін… Він знайшов спосіб, як вас врятувати.

 - Так, Горін, звісно, доклав руку. Та без тебе він просто не встиг би дотягнути нас сюди живими. Добре, - Лорі підвелась з ліжка. - Відпочивай… Я піду до себе. Мені теж треба трохи відновитися… Розібратися, взагалі, що зі мною і як повне злиття могло вплинути на джерело.

 - Чекай, - попросила Марія. - Посидь ще зі мною… Ще хоча б трішки. Я тут ці дні собі місця не знаходила - бо ж навіть не могла встати й подивитися, що там з тобою. Горін тільки заходив і казав - ніби жива, але лежить у колі, не рухається…

 - Гаразд, - зітхнула ельфійка, знову сідаючи на постіль. - Побуду ще з тобою. Поспішати, власне, нікуди…

 - Мрряу! - Комочок, визирнувши з-під ліжка, роззирнувся, стріпнув крилами та застрибнув до них.

* * *

Ленмаріель лежав на ліжку, замислено дивлячись у стелю. Світне плетіння тьмяно осяювало кімнату - колись він сам налаштував його так, щоб світло було яскравішим удень і притушувалось вночі.

Перед цим десь дві доби він провів, приводячи себе до ладу. Вороже плетіння заледве не вибило з ельфа його безсмертну душу - вибити не вибило, а зв’язки з аурою порушило. Тож весь цей час, застосовуючи свої знання в духовній магії та стабілізуючі закляття Порядку, він намагався ці зв’язки відновити. Врешті-решт це вдалося, і тепер лишалось тільки відпочивати - тілу теж довелось несолодко… Крім того, частина удару припала на джерело, а це, в свою чергу, відобразилось на фізичному стані.

Відчувши чужу присутність у кімнаті, химеролог повернув голову вбік. Лоріанхейн стояла в дверях, спершись плечем на одвірок, фіолетові очі невідривно дивились на ельфа.

 - З поверненням, Лорі, - привітався ельф. - Радий, що ти в нормі. Бачу, в тебе знов нова сукня… І тепер - знову червоно-чорна.

 - Так, довелось оновити гардероб… Старий одяг після злиття перетворився на казна що. І не лише він - усі речі… Навіть клинок. Доведеться знову просити Горіна зробити новий… - ельфійка сумно посміхнулась. - А кольори… Це тому, що я усвідомила - від минулого тікати марно, - її обличчя стало серйозним. - Я в боргу перед тобою, Лен. Те плетіння було розраховано конкретно на мене, на мою ауру й душу. Якби ти не закрив мене собою… Дякую тобі. Але ти дуже, дуже сильно ризикував…

 - Я усвідомлював ризик, - відповів химеролог. - А щодо решти… - його очі весело зблиснули. - Ну, ти ж пам’ятаєш. Чистий прагматизм… Без тебе нам було б тяжко.

 - Чистий прагматизм, - загадково посміхаючись, промовила ельфійка. - Так, звісно ж. Добраніч, Ленмаріелю… Солодких снів.

 - Солоодких снів, - відлунням повторив Лен.

* * *

У покоях Великої Матері О’Кхар все було як завжди. Кам’яний інтер’єр, барельєфи, прапори… Кістяне крісло, на якому сиділа сама правителька Дому. Лише світло цього разу було трохи тьмянішим.