Слід павука

Рука з такими ж гострими, як і в неї, нігтями зірвала з очей Лоріанхейн пов’язку. Вона стояла навколішки перед малим жертовником у храмі Павучої Королеви - кам’яний столик у вигляді павука на шести лапах-ніжках.

Хоч сюди її й везли з зав’язаними очима, та ельфійка приблизно пам’ятала розташування вуличок у рідному місті. Та й знала, в принципі, куди її врешті приведуть.

Крім того, сплутати це місце з чимось іншим було ну дуже важко. Похмурі стіни з чорного каменю, барельєфи у вигляді павуків… Жертовник, врешті-решт.

Кайдани з холодного заліза так і не знімали. Що, власне, логічно.

 - Я вирішила довго не тягнути, - довірливим тоном повідомила жриця, неспішно походжаючи перед полонянкою туди-сюди. - Можливо, слід було б доповісти Великій Матері… Але вона ще раптом захоче поговорити з тобою, допитати. Щось дізнатись… А що від тебе можна дізнатись корисного? Окрім твоїх викрутасів зі Світлом. Тож я й подумала - навіщо ці перипетії? Врешті, я нічого не порушую - стосовно тебе вже давно є чіткий наказ…

Вона крутнулась на каблуках на одному місці і, зацікавлено нахиливши голову, спитала:

 - Перш ніж ми почнемо… Втамуй мою допитливість. Навіщо ти взагалі повернулась? Ти чудово знала, що на тебе тут чекає.

 - Я… Кх-хм, - у горлі пересохло, і говорити було важко. - Я повернулась, аби дізнатись більше про своїх батьків. Про мій рід. Про те, ким я була… Вам, сучкам Ллос, цього не зрозуміти.

Жриця лунко розсміялась.

 - Ахахахаха! Інших за таке, взагалі-то, вбивають… Але на тебе й так чекає смерть. Тому - я тобі це пробачу. Маю нині гарний настрій… Більш того - я вгамую твою цікавість… Хай Богиня візьме твою душу не обтяженою питаннями та пошуками. Ми, звісно ж, дізнались, звідки був той караван. Всі загиблі - з Дому Ар’Шес. Їхній герб - танцююча ящірка. І тим караваном мала подорожувати одна з їхніх старших жриць зі своєю донькою. Ось так-то, дурненька! Твоя мати була однією з нас! І готувала тебе як свою наступницю. Про батька нічого невідомо… Та, радше за все, це був якийсь випадковий чоловік, суто задля втіхи. Можливо, навіть раб… Але це не має значення.

Вона підійшла ближче, схилилась.

 - Тебе могло чекати гідне майбутнє. Ти могла стати такою, як ми… І вірно служити Богині. А стала… ганьбою всього народу іллітірі.

 - І добре, що не стала, - прошипіла Лорі. - Ненавиджу вас.

 - Ненавидь, це твоє право. До речі, забула сказати… В міжусобній війні кілька років тому Дім Ар’Шес був повністю винищений. Ахахаха! Власне, так їм і треба, раз виростили у своїх лавах мерзенну зрадницю…

Лорі спробувала плюнути в обличчя кривдниці, та в пересохлому роті не було й краплі слини.

 - Ну що, - глузливо запитала жриця, - може, покаєшся перед ликом Богині та визнаєш свою провину? Тоді обіцяю тобі… ммм… не таку тяжку смерть.

 - Не дочекаєшся, - тихо промовила ельфійка. - Будь ти проклята. І все ваше поріддя.

 - Ну тоді, - гаряче прошепотіла їй на вухо павуча прислужниця, - почнімо!

Гострий, мов лезо, ніготь встромився у шкіру десь в області ключиці. І повільно, розрізаючи її, поповз униз, до грудей.

* * *

 - Маріє, ми повернулись, - повідомив Ленмаріель, виходячи з порталу.

 - Добре, - відповіла дівчинку, що сиділа у кріслі, гортаючи книгу.

 - В тебе все гаразд? Нікуди не виходила?

 - Вухатий, відчепись від дитини, - сердито промовив Горін. - Йди краще ділом займись. Порахуй, що нам ще треба доробити… І артефакт, що речі, не забудь з того свого згортку дістати.

 - Демон! Точно, артефакт, - ельф видобув з просторової кишені сталеву пластинку з рунічним візерунком та кристалом. - О, Еру… Горіне, він світить червоним.

 - Точно? - стурбовано запитав дворф.

 - Я що, по-твоєму, дальтонік? Він не просто світиться. Він аж пульсує. Щось не так… Лорі потрібна допомога.

 - Ти впевнений? Щоб ми просто так не стрибали в інший світ…

 - Якщо просто так стрибнемо, і побачимо, що все нормально, скорчив злу пику ельф, - то так само “просто так” і повернемось. Щось, коли ми ходили витягувати з халепи Марію, ти так не вагався…

 - Та добре, добре, - Горін здійняв долоні в заспокоюючому жесті. - Не треба на мене дивитись, як демон на смаженого інквізитора. Іди, готуй свій портал-шпортал… А я піду накину броню, та молот підготую. Хоч і не люблю я вас, вухатих, - пробурчав він наостанок, - та своїх в біді не кидаю.

* * *

 - Ну що, солоденька? Як ти там? - можна було б подумати, що голос жриці звучить співчутливо, та Лорі чудово розуміла, що це лише вишукана форма знущання.

Біль пронизував тіло струнами, що грали на різних нотах, викликаючи бажання по-різному кричати їм в унісон - та вона терпіла, досі не видавши ні звуку.

Сукня, мабуть, вже злиплась від крові. Знов прати доведеться… “Яке прання? Про що я думаю?”- обличчя ельфійки проти волі викривила неприродня посмішка.

 - Смієшся? - здивувалася жриця. - З тебе дійсно могла б вийти гідна дочка нашого народу… Ну що ж, тоді… - вона знову схилилась до вуха “підопічної” і збудженим голосом зашепотіла: - Продовжимо! Ти ж розумієш, люба, що це був лише початок? Океани болю й ріки страждань чекають нас… - захопившись, вона не помітитла зеленої рамки порталу, що з ледь чутним мелодійним передзвоном розгорталася позаду.

З порталу, перш за все, вилетів молот, що вдарив жрицю в голову, вирубивши її та поваливши на підлогу. Вже потому звідти вистрибнув Горін, хутко підійшовши й піднявши з підлоги свою зброю.

 - Нас чекають океани болю та ріки страждань! - знущальницьким тоном передражнив він, схилившись над бездиханним тілом. - Хоча, знаєш… ні, - він як слід замахнувся, і наступний удар молота розтрощив жриці голову. - Чим менше погані на кшталт тебе ходить світом, тим йому краще. Хай цей світ і не мій…