Старий світ, старі вороги

Синє марево порталу з хлопком розчинилося в повітрі, і Лоріанхейн одразу метнулася вбік, огортаючись тінями і одночасно роздивляючись навколишню місцевість. Її мало викинути приблизно в тому ж місці, де вона рік тому стрибнула в такий самий портал, тікаючи від погоні. Але сподіватись на точний збіг було не варто, до того ж за час, проведений в іншому світі, вона встигла трохи підзабути знайомі місця в рідному Підземеллі.

Перед відбуттям з Дикого Світу вона максимально підготувалася. В останній день закінчила накладати чари на заготовку для тимчасового артефакта і віддала його Ленмаріелю; пристрій містив сигнальний кристал, що у разі якоїсь халепи мав заблимати червоним. Ну і, звісно, наклала модифіковані “Багряні узи” на себе.

Вірний скімітар був ідеально нагострений, чари на клинку оновлені. В підсумках на поясі - зілля та еліксири на будь-який випадок. Флакони - у пом’якшуючих шкіряних чохлах, щоб не розбились, якщо доведеться бігти, стрибати, з кимось битися або тікати від когось (а таке теж цілком можливо). На кожен чохол Горін наніс невеличку зміцнюючу руну, пробурмотівши наостанок: “Якщо в неї голова не на місці, то хай хоч все інше буде ціле”. Що він при цьому мав на увазі - флакони з зіллями чи саму ельфійку - лишилось таємницею.

У сумці - похідний алхімічний набір, накопичувачі, невеликий запас сухої їжі та води, набір для догляду за зброєю і взагалі все, що потрібно в дорозі.

Закінчивши зі зборами, попрощалась з ельфом та дворфом, обійняла малу, накинула плащ, узяла сумку - і без зайвих зволікань відкрила портал та зробила крок у невідомість. Раніше почнеш - раніше закінчиш.

Максимально задіявши слух, зір, нюх та магічне чуття, ельфійка прислухалась до оточення. Розумних істот поблизу не відчувалось. У сусідньому тонелі рухалось щось схоже на слизняка; десь, на кордоні сприйняття, скельні черв’яки прогризали собі нові ходи у камені. В повітрі витав ледь вловимий запах печерних грибів, а зі сталактитів майже нечутно накрапала вода.

Впевнившись, що довкола безпечно, Лорі рушила тонелем углиб. Нечутно, ступаючи з носка на п’ятку і ні на мить не забуваючи про маскування.

Слід було знайти укриття і пересидіти в ньому хоча б дому, поки зір знову не адаптується до темряви підземель. Все ж за рік життя у Дикому Світі її очі звикли до нехай тьмяного, приглушеного вулканічними хмарами, та все ж світла. А вже потім - можна буде приступати до втілення плану з пошуку необхідної інформації.

План, власне, був простий, як двері. Оскільки зір та візуальна пам’ять у іллітірі майже ідеальні - то Лорі чудово пам’ятала обличчя жриці, що знайшла її у розграбованому каравані. Вона цілком могла щось знати про ту ситуацію, а оскільки ходила у патруль - то, радше за все, належала до молодших. Часу відтоді минуло хоч і чимало - та, за мірками темних ельфів, не так вже й багато. Є немалий шанс, що та жриця досі перебуває в тому ж ранзі і має ті ж обов’язки. Тому план полягав в наступному: знайти сховок десь в околицях міста, дочекатись, доки ця конкретна жриця піде в патруль, захопити її, знешкодивши супровід, а потім вже випитати все необхідне.

Того, що її можуть виявити, Лоріанхейн не боялася: за минулий рік вона дійсно багато чого навчилася, в тому числі значно краще освоїла магію темряви, тіней та ілюзій. Останнє могло згодитись, наприклад, аби трохи змінити зовнішність і колір одягу, який був чорно-зеленим і відрізнявся від традиційного. Перефарбовувати сукню або робити нову, іншого кольору, ельфійка, після недовгих роздумів, не стала.

Звісно, в цьому плані вистачало прогалин. Шукана жриця могла піднятись вище в ієрархії кліра Ллос і вже не стоптувати ноги, патрулюючи околиці, могла піти іншим маршрутом (а бігати постійно довкола міста і ловити її - значить виказати себе), ба більше - її могло вже не бути в живих. Життя у Підземеллі, воно таке… бентежне.

У такому разі лишалось шукати когось, хто знає про золоту ящірку на червоному тлі, дізнатись, якому Дому належить цей герб… А далі - по ситуації. Як саме вона буде це робити, Лорі ще не визначилась. “Подумаю про це завтра”, - вирішила вона, обравши шлях розв’язання проблем по мірі їх настання.

Наразі треба було знайти безпечне місце, дати очам звикнути до темряви і просто відпочити. Чим вона і зайнялась.

* * *

Лорі була зла. Дуже зла. І в першу чергу - на саму себе. Її підловили, як ту малу дитину!

Вочевидь за час життя в іншому світі вона занадто розслабилась. Звикла, що магія від усього може захистити, вкрити, вберегти… Забула, що в Підземеллі магія іноді не вирішує - бо є істоти, що мають проти неї контрзасоби.

Наприклад, ті ж самі дуергари, вони ж сірі гноми - природні вороги темних ельфів. Самі нормально в чари не вміють, і вразливі до них так само, як і всі інші… Але, мажучи свої тіла деякими особливо гидкими та смердючими сумішами, здатні приглушувати свої аури. І тому деякі спостережні закляття на них не реагують.

Тому-то вартове плетіння, розкинуте на вході в печеру, де спала чародійка, незваних гостей і пропустило. Постав вона щось серйозніше, або звичайну, немагічну, “сигналку” - банально щось сухе, що хруснуло б під ногою - помітила б їх заздалегідь. Вона б, звичайно, і так їх почула би, коли підійшли би ближче, але…

Сіряки для початку закинули в печеру “світлокамінь”, що засліпив та ошелешив сонну ельфійку, до болю вдаривши по чутливих очах. Потім - заскочили самі і накинулися скопом. Вона ще намагалась відбиватися, орієнтуючись на слух - але поки більш-менш прийшла до тями після світлового удару, її вже скрутили. Коли зір остаточно повернувся, Лоріанхейн виявила на собі кайдани з холодного заліза, що повністю відрізали доступ до джерела, а саму себе - вже не в обраній для перепочинку печері, а зовсім в іншому місці.