Правда приходить уві сні

Підземелля - апріорі небезпечне місце. Тут кожен кожному - ворог, а чудовиська, що живуть у темряві печер, привносять свою родзинку у вічну круговерть протистояння. Непідготовленому та слабкому тут не вижити - лише в межах нечисленних міст можна відчути себе у відносній безпеці. Проте дійсно запеклі бійки тут трапляються нечасто, і зазвичай під склепіннями тонелів панує спокій.

Проте не сьогодні.

Сполохи бойових заклинань осяюють кам’яні стіни, підземними лабіринтами розноситься відлуння багатоголосого дзвону клинків та криків болю.

 - За Дім та Богиню! Захищайте карету!

Охорона каравану б’ється знавісніло й затято, але цього разу нападників аж занадто більше. Вибухи, шипіння блискавок та дзвін мечів не припиняються. Зрідка чути лунке клацання змієбатога, за яким слідує відчайдушний крик - якщо ціль ще жива. Або ні.

 - Ског, давай!

Несамовитий гуркіт. Кам’яне склепіння падає, ховаючи під собою нечисленних вцілілих захисників… І проламуючи стелю карети.

 - Мамо, ні!!!

… Лорі прокинулась і різко сіла на ліжку, важко дихаючи. Серце билось так, що, здавалось, воно бажає стати незалежним від решти тіла і втекти геть. Нічна сорочка була мокрою від поту.

 - Що за мана… - пробурмотіла ельфійка, витираючи обличчя долонею.

Кошмари їй давно не снились… та, вважай, майже ніколи. А тут підсвідомість раптом викинула такий фокус.

Дочекавшись, коли трохи вляжеться серцебиття, вона попрямувала в душову - трохи привести себе до ладу.

* * *

 - Ну що, сьогодні йдемо облаштовувати наше нове лігво! - весело заявив Ленмаріель, перевіряючи, чи все необхідне складено до просторової кишені. - Лорі? Лорі, агов, ти мене чуєш?

Ельфійка сиділа у кріслі та щось неквапливо вишивала золотою ниткою на клаптику червоної тканини.

 - А? Так, Лене, я тебе слухаю…

 - Щось ти виглядаєш не дуже, - занепокоєно промовив ельф. - Кола під очима… Навіть на твоїй темній шкірі їх видно. Що сталося?

 - Та нічого, пусте. Дурний сон наснився…

 - Тобі? - здивувався химеролог. - Ти ж спиш, як немовля… Часом не добудишся, коли потрібно.

 - Як бачиш, - Лоріанхейн знизала плечима, - всяке трапляється.

 - А це в тебе що? - химеролог зацікавлено поглянув на вишивку у неї в руках. - Ящірка? З шістьма лапами? Я в цьому світі щось такої не пам’ятаю.

 - Та звідкись згадалось. Досить вже діймати мене запитаннями. Збираємось.

* * *

Всі приміщення запасної бази у підземному гроті були готові. Все - згідно накресленого Горіном плану. Частину кімнат він будував сам, напряму працюючи з каменем, для будівництва решти все-таки залучили земляних духів - задля економії часу. На той момент Лен та Лорі вже розібрались, чому на зорі їхнього життя в Дикому Світі в них була така халепа зі стихійними закликами - через майже непомітні відмінності в структурі світового мана-поля класичні ритуали працювали невірно, тож до них потрібно було вносити зміни.

Дворф звично бурчав про “магію-шмагію” та криворучок, що власними силами нічого зробити не можуть, проте перешкод не чинив.

Цього разу планувалося встановити частину вже готового обладнання. Крім того, в спеціально збудованій для цього кімнаті Ленмаріель мав встановити ще один живий артефакт - для дублюючого керування спостережною системою.

Оскільки Великий Мозок вже був, його новоствореного побратима ельф назвав Середнім (з іменами він взагалі довго не морочився). Горін, коли дізнався про це, пожартував:

 - Було в батька три сини. Старший - розумний, середній - так собі… а менший взагалі ельф.

Лен, який постійні підколки колеги по науці зазвичай сприймав як належне, цього разу образився і нишком підсипав йому проносне в їжу. Саме зілля обманним шляхом випросив у Лорі - нібито для експериментів. Вийшовши з нужника, де він засів аж на добу, розлючений дворф кинувся бити “вухатому пройдисвіту” морду - цього разу без жартів, а цілком реально. Та вищезгаданий пройдисвіт завбачливо сховався в лабораторії, відгородившись захисним бар’єром, де й сидів, доки буря не вщухла. Так і не діставшись до кривдника, ображений рунний майстер порозписував стіни в його кімнаті непристойними фразами - та не простими, а рунними. Зводити це все згодом довелось магією, докладаючи чималих зусиль.

Цього разу взяли з собою й Марію. Нехай в роботі з артефактами або чистою магією вона поки й не хапала зірок з неба, але там, де потрібно було щось закріпити чи підкрутити - цілком могла допомогти. Та й постійно лишати її саму вдома був не варіант.

Закінчивши допомагати дворфу встановлювати бак та піддон у душовій, дівчинка з цікавістю спостерігала, як ельф розміщує Середнього на спеціальну підставку. В підставку були вбудовані накопичувач мани для живлення Мозку, контейнер для звичайного корму, а також кріплення для генератора ілюзій та інших периферійних артефактів.

 - Мала, а допоможи-но мені… Під’єднай оце сюди. А ось цю штуку закріпи… Ось тут. Ага, дякую.

 - Мені це все дуже нагадує, - Марія замислено потерла пальцями підборіддя, - комп’ютерні системи з нашого світу. Пристрої вводу-виводу даних, мережева структура, Великий Мозок - як головний сервер, цей - як другорядний…

 - Я мало що зрозумів, - відповів ельф, продовжуючи копирсатися з артефактом, - але, мабуть, це дійсно схоже на ваші системи.

 - А як вони спілкуються між собою? Ну, як відбувається обмін даними, в якому форматі…

 - Як би це в двох словах пояснити… Взагалі, для зв’язку на відстані в наших світах використовується менталістика. Але вона потребує досить специфічних знань і, у випадку великих відстаней - чималої сили. Я, наприклад, не стягнув… Але є певний набір сенсорних плетінь для отримання даних про навколишнє середовище. Датчики, які ми порозставляли у пустці - це вирощені мною живі артефакти, які обстежують місцевість за допомогою таких плетінь. І аналогічним же способом знімають дані один з одного. Схожим чином діє Великий Мозок… ну а тепер і Середній. Так забезпечується обмін інформацією в межах всієї зони покриття. О, до речі! Тепер ми маємо можливість зв’язку звідси з домом, і навпаки, - ельф задоволено всміхнувся. - Великий Мозку, перевірка зв’язку.