Зазирнути в майбутнє.

(новела з міста, яке зʼявляється лише між 18:47 і 19:03)

Усім відомо, що майбутнє — справа сумнівна. Ще сумнівніше за холодний чай, теплу каву або сумку без дна.

Проте в місті, яке з’являється лише на 16 хвилин щодня — між останнім промінчиком сонця та першим позіхом зірки — є Балкон. Досить дивний. Бо він не виходить на сад, вулицю чи навіть у прірву. Він виходить у те, що досвідчені метафізики називають “те, чого краще не бачити без заспокійливого і запасних штанів”.

І там щоразу стоять Троє. Їх завжди троє. Якщо одного з них немає — це вже четверо. А це вже зовсім інша історія, одна з тих, де час стікає з ложки й ображено хлюпає.

Отже…

Перший — Джентльмен у капелюсі.
Капелюх, здається, тримається на голові лише за рахунок принципу “я завжди тут був”. Колись цей джентльмен був астрономом. Він спробував сконструювати годинник, що показував не просто час, а майбутній час. І він це зробив. І, як порядний науковець, відразу пошкодував. Бо годинник повідомив йому, що він помре 17 листопада 2031 року від удару кокосом, скинутим із дельтаплану.
Він приходить на балкон щовечора — на всяк випадок. Чекати корекції курсу долі.
(Кокоси, як відомо, дуже вперті.)

Посередині — Дівчина з вітражною спідницею.
Вона написала казку про місто, де дерева ходять, а крамарі продають емоції на вагу. Казка, на жаль, була надто гарною. Місто з’явилося на справжніх картах. Один підліток на канікулах знайшов його випадково, повернувся з лососевими очима і німим лисом у капелюсі. Тепер дівчина мовчить. Слухає.
Майбутнє розповідає їй продовження. Вона записує пальцем у повітрі. Це допомагає. Трохи.

Праворуч — Жінка в пальті, схожому на піжаму, що вирішила стати костюмом.
Вона працювала в Архіві Подій, Що Ще Не Відбулися. Це дуже серйозна установа. Там усе сортується: можливі війни, потенційні поцілунки, ненароджені анекдоти.
Одного разу вона випадково гортала занадто швидко й побачила щось. Щось, що виглядало як дата, ім’я і… тостер. Тепер вона нічого не каже. Просто дивиться.
Можливо, вона чекає. А може — просто слідкує, чи хтось із інших не зробить чогось необачного.

Разом вони стоять. Мовчки.
Бо Балкон, як і сам Всесвіт, не терпить балаканини без діла.

Вони дивляться туди, де майбутнє танцює у формі блискіток, що ніколи не сяде на плечі. Вони бачать ілюзії, спогади наперед, обіцянки, які ще не сформульовані, і списки покупок, які так і не будуть прочитані.

Іноді до балкона хтось підходить.
— Що це? — питає хтось.
— Майбутнє, — каже хтось із Трьох, рідко.
— Чи можу я його побачити?
— Якщо захочеш. Але пам’ятай: побачити майбутнє — це як намагатись обійняти їжака в латах. Ні з якого боку не буде зручно.

Іноді люди йдуть. Іноді — залишаються. А одного дня кожен із нас може прокинутися й відчути, що стоїть на цьому балконі. Що дме вітер, якого ніхто не відчуває. Що поруч стоять ще двоє — знайомі й ні.

І тоді, як каже Всесвіт, глянувши на нас одним примруженим космічним оком:

— Ну, що ж. Спробуй не впасти…