Зазирнути в майбутнє.

(новела з міста, яке зʼявляється лише між 18:47 і 19:03)

Троє на Балконі

Майбутнє річ ненадійна, майже така сама ненадійна, як холодний чай, тепла кава або валіза, в якій завжди бракує саме тієї сукні, яку ви хотіли вдягнути, і все ж люди чомусь постійно на нього чекають, наче воно неодмінно має прийти, постукати у двері й сказати: ось я, вибачте за запізнення, просто дорогою трапилося кілька століть. Але є одне місто, якого немає на жодній карті, і якщо вам колись пощастить побачити його, не намагайтеся запам’ятати назву, бо назви в ньому теж не залишаються надовго. Місто з’являється щодня о 18:47, саме в ту мить, коли останній сонячний промінь торкається дахів і здається, ніби хтось підпалив край світу, а потім із червоного повітря проступають будинки, вулиці, дерева, ліхтарі, вікна і люди, яких ви ніколи не зустрічали, але чомусь пам’ятаєте, і все це триває шістнадцять хвилин, рівно шістнадцять, бо о 19:03 місто просто перестає бути, не гасне, не руйнується, не провалюється під землю, а лише згадує, що його не повинно існувати, і зникає. Тільки один балкон залишається трохи довше, можливо тому, що йому ніхто не сказав, що час закінчився. Балкон цей дивний, бо він не виходить на вулицю, не дивиться на сад, не звисає над прірвою і навіть не дивиться в небо, він виходить туди, де ще нічого немає, але вже щось відбувається, туди, що досвідчені метафізики називають «місцем, куди краще не дивитися без заспокійливого і запасних штанів». І на цьому балконі щовечора стоять Троє. Завжди троє. Якщо ви одного разу нарахуєте чотирьох, не залишайтеся, бо це означає, що історія змінилася, а зміни в таких місцях рідко закінчуються добре. Перший - чоловік у старому капелюсі, колись він був астрономом і любив зорі так сильно, що вирішив подарувати їм годинник, не звичайний годинник, звичайно, бо звичайні годинники лише відміряють те, що вже сталося, а він створив годинник, який показував майбутнє, і коли механізм нарешті запрацював, чоловік довго дивився на циферблат, потім зблід, сів, знову встав і перевірив розрахунки, перевірив прилад, перевірив небо, перевірив себе, а тоді побачив на маленькому білому кружечку дату: 17 листопада 2031 року, і під нею два слова: кокос і смерть. Він перевіряв годинник ще сім разів, але годинник не помилився, і відтоді чоловік приходить на балкон щовечора, бо в нього є одна маленька надія, майже дитяча: можливо, майбутнє здатне передумати, можливо, доля іноді робить виправлення, можливо, десь існує дуже розумний кокос, який одного дня вирішить не падати. Посередині стоїть дівчина, на ній спідниця, складена з маленьких шматочків кольорового скла, і коли вона рухається, на підлозі балкона виникають зелені, сині та золоті плями світла, ніби під ногами в неї розсипається вітражне небо. Колись вона написала казку про місто, де дерева ходять вулицями, річки вміють забувати, крамарі продають смуток на вагу, а діти народжуються вже з тінями своїх майбутніх друзів, і казка виявилася настільки гарною, що одного ранку місто з неї з’явилося на справжній карті, з координатами, дорогами і маленькою залізничною станцією, якої до того не існувало, а один хлопчик знайшов його під час канікул і повернувся через три дні з очима кольору сирого лосося та німим лисом у капелюсі, після чого дівчина більше нічого не написала, бо зрозуміла просту річ: іноді вигадка це лише майбутнє, яке заблукало й зайшло до нас трохи раніше. Тепер вона слухає. Майбутнє іноді говорить із нею, тихо, майже пошепки, так тихо, що його може почути тільки той, хто вже одного разу зіпсував сьогодення, і вона проводить пальцем по повітрю, записуючи невидимі слова, які залишаються там на кілька секунд, а потім зникають, і часом вона плаче, часом сміється, а одного разу написала: «Вони прийдуть за нами», подивилася на напис, подумала і стерла його, але слова не зникли, вони просто стали невидимими. Праворуч стоїть жінка в пальті, яке виглядає так, ніби піжама одного ранку вирішила стати офіційним одягом, і колись ця жінка працювала в Архіві ненароджених подій, дуже серйозній установі, де зберігали все, що могло статися, але не сталося: війни, які передумали починатися, поцілунки, які злякалися власної близькості, дітей, яких ніхто не народив, жарти, які ніхто не встиг придумати, смерті, що заблукали дорогою, весілля, які злякалися запрошень, і тисячі інших маленьких подій, без яких світ усе одно якось примудрявся існувати. Одного разу вона перегортала папки надто швидко, сторінка за сторінкою, можливість за можливістю, і раптом побачила щось, чого не повинна була бачити: дату, ім’я і якесь слово, і ніхто не знає, що саме вона прочитала, бо відтоді жінка нічого не пояснює, не говорить і не ставить запитань, а просто стоїть на балконі і дивиться туди, де майбутнє ще не вирішило, ким йому бути. Можливо, вона чекає. Можливо, боїться. А може, просто стежить за двома іншими, щоб вони не зробили чогось необачного, після чого Всесвіту доведеться відкривати ще одну папку з написом «Помилки, яких можна було уникнути». Щовечора вони приходять сюди о 18:47 і стоять поруч, майже не розмовляючи, бо майбутнє не любить зайвих слів, воно взагалі схоже на темну кімнату з дитинства, куди ви заходите дорослим, а виходите дитиною, тільки вже іншою. Вони дивляться вперед, і там майбутнє розсипається іскрами, там літають спогади про речі, яких ще не було, там люди обіцяють те, чого ще не придумали, там стоять порожні кухні майбутніх ранків, на столах лежать списки покупок, які ніхто ніколи не прочитає, а вікна відбивають обличчя людей, котрі ще не народилися. Іноді до балкона підходить людина, звичайна людина з вулиці, яка ще не знає, що звичайних людей не існує, і питає: «Що це?» Перший мовчить, дівчина дивиться в небо, жінка поправляє своє дивне пальто, і тільки через кілька секунд хтось із них відповідає: «Майбутнє». Людина питає: «Я можу його побачити?» Тоді Троє дивляться на неї дуже довго, ніби перевіряють, чи вона ще належить сьогоденню, і нарешті кажуть: «Можеш». Іноді людина дивиться і більше ніколи не повертається, іноді дивиться і починає сміятися, іноді плаче, а іноді просто каже «ні» і іде назад у місто, і, можливо, саме ці люди наймудріші, бо побачити майбутнє  це все одно що спробувати обійняти їжака в лицарських обладунках: ти неодмінно пошкодуєш, але вже не зможеш сказати, що тебе не попереджали. А потім одного дня можете прокинутися ви. Не в місті, не у своєму будинку, не у своєму ліжку, а на цьому балконі, і годинник покаже 18:52, і вітер ворушитиме ваше волосся, хоча ніхто більше цього вітру не відчує, і поруч стоятимуть троє, але цього разу ви раптом зрозумієте, що одного з них знаєте давно, можливо, ще до свого народження, а другого зустрічали уві сні, а третя жінка дивитиметься на вас так, ніби давно чекала саме цього моменту. Чоловік у капелюсі перевірить годинник, дівчина проведе пальцем по повітрю і напише щось, чого ви не встигнете прочитати, жінка подивиться за край світу, і ви захочете запитати: «Хто ви?» Але не запитаєте, бо вже знатимете. Ви захочете запитати: «Що буде?» Але і це буде зайвим, бо майбутнє стоятиме перед вами, зовсім близько, на відстані витягнутої руки, і ви раптом зрозумієте, що все життя воно було не попереду, а поруч, просто ви дивилися не туди. Десь дуже далеко, за зорями, за всіма годинниками, за всіма ненародженими поцілунками, за всіма смертями, які ще не визначилися, Всесвіт відкриє одне своє велике примружене око і подивиться на вас, як дивляться на дитину, яка вперше вийшла на дах, і скаже: «Ну що ж», а потім трохи усміхнеться й додасть: «Спробуй не впасти». І саме тоді годинник покаже 19:03, місто почне зникати, будинки стануть прозорими, дерева розчиняться у вечорі, ліхтарі один за одним згаснуть, люди зітруться з вулиць, і навіть небо на мить забуде, що над ним повинні бути зорі, а ви залишитесь стояти на балконі, який вже нікуди не виходить, бо більше немає ні міста, ні вулиці, ні прірви, ні навіть самого вечора, тільки темрява і тихий звук годинника, що продовжує йти, хоча часу більше немає, і десь, дуже далеко, можливо, вже починається 18:47 наступного дня.