ІІІ

* * *

   Годинник показував 3:41. Вони трохи поблукали вуличками та врешті сіли до трамваю, що слідував нічним маршрутом. Нік запропонував поїхати до нього, щоб обміркувати подальші дії, але Кобейн заперечив, запропонувавши інший варіант:

— Є у мене одне місце, але ось після твого візиту туди воно перестане бути таємним. Воно теж в Енджелсі.

   Нік втомився. Закладений ніс і шум у вухах у купі з тілесною слабкістю змушували все частіше замислюватися про тепле ліжко та краплі для носа. Через те, що постійно вдихав ротом, офіцер Рімм почав покашлювати. Підвищена температура тіла притупляла сприйняття реальності, все це відбувалося ніби й не з ним, а десь в екрані телевізора, де зараз йшов абсурдний бойовик, повний чорного недоречного гумору.

   Здавалося, регулярно курсуючі нічні рейси — єдина постійна величина в цьому божевільному місті; що б не відбувалося, а водій завжди вирушає з точки А в точку Б, трамваї завжди ходять, жодна війна не здатна це зупинити. Спроба повністю автоматизувати роботу цього виду транспорту одного разу таки була, але все закінчилося безглуздим нещасним випадком, робоче місце "водій трамвая" стало знову вакантним.

   Зараз вони були єдиними пасажирами. Намагаючись не демонструвати свого самопочуття, Нік ніби ненароком запитав супутника:

— Чого ти сам вчепився в цю справу? Кожного дня гинуть люди в місті, війна банд. А ти зацікавився саме Енджелсом.

— Вір, або ні, але повинен же хтось дізнатися правду? Тому що у війні бандосів немає нічого незрозумілого. А ось тут… І якщо при цьому владі немає ніякого діла... Хто, якщо не хлопці на зразок мене?

   Цього разу Моріс Кобейн відповів без сарказму і підколів.

* * *

   Холодний відстійник у смердючому і страшенно занедбаному кублі, де мешкають повні відморозки і наркомани. Ось як можна було назвати потаємний притулок журналіста. Дев’ятиповерховий похмурий будинок, що ніби вростав до землі, немов гниле дерево. Справжнісінька незатишна комуналка. Нік ніколи ще не бачив такі, хоча прожив в Енджелсі все життя. На виклики теж, бувало, вони зі стариною Монком приїжджали у схожі смітники, але цей дім був поза конкуренцією.

   Повсюди лабіринти якихось труб під стелею, з яких постійно капає, будівельне сміття, шматки цегли під ногами, бите скло. Голоси людей з кожної стіни, з кожного отвору.
 
  Квартира Бігуна знаходилась в підвалі, як він сам сказав – на нульовому поверсі. Вони увійшли всередину, Моріс швидко зачинив двері та увімкнув світло.

— Почувайся як вдома, можеш в туалет сходити, можу тобі чаю дати. Ти виглядаєш паршиво.

   Нік нічого не відповів, тому що дійсно відчував себе не надто здоровим. Його міцно “розбирала” хвороба.

   В квартирі був туалет, світло, і іржава вода текла з крану. Стіл, стільчики, ліжко, м’яке крісло; здається, навіть краще, ніж в мотелі, де ховався від світу детектив Даймонд. Нік усіма силами намагався гнати від себе будь-які думки про скоєне цієї ночі, образ убитого детектива з’являвся то тут, то там. Не можна, не можна думати! Зараз весь акцент на розслідуванні. І на тому, щоб Бігун не вчинив якоїсь підлості. А вже потім він знову почне думати про події цієї ночі. Можливо, остання доба ще встигне спалахом відобразитися на його нервовій системі в подальшому.

   А можливо й ні.

   Долаючи втому й головний біль, Нік вдивлявся в каліграфічні записи щоденника свого колеги, поки журналіст вмикав свого комп’ютера. Шмарклі все норовили впасти на папір. Цікаво, Бігун у кожному своєму укритті має по комп’ютеру?

— Ей, патрульний, ти флешку зчитати можеш? – Поцікавився Кобейн у Ніка, вочевидь маючи на увазі модифікатори у тілі.

— Ні, я не настільки багатий, та й не хотів би вміти.

— Зручно ж.

— Дуже зручно, особливо якщо вірус занесе в мізки.

— Ну – Зітхнув Бігун – Тоді доведеться ризикувати своїм комп’ютером.

* * *

   Нік по-трохи вивчав записи детектива. Ось що той писав:
         
   "Я ніколи раніше не вів щоденників, та й зараз відчуваю себе ніяково, бо це – дурнувате заняття. Але я хочу зафіксувати власні думки на папері. Писати в цифрі не буду, відслідкують свої же і засміють. Чокнутим будуть вважати. Коллінз вже покрутив мені біля скроні. Ну що ж, спробую розібратися власними силами. Я п’ять років працюю у соц-відділі. Минулого тижня якраз виповнилося. Можливо я якийсь не такий, але мене дійсно турбують життя і долі жителів цього міста. Добре, не буду тут скигління розводити. Писатиму далі коли буде про що".

   "Говорив з Коллінзом та Бланком знову. Не слухають. Отже, буду займатися сам. Хлопці підігнали матеріали. Взагалі дістав їх без проблем, тобто будь хто з вулиці міг би ось так зайти і отримати що хоче, достатньо тільки трохи фантазії проявити. Безлад у всьому."

   " ... це стосується всіх родичів і близьких жертв. Вони виглядають втраченими, страждають від головного болю. Більшість жителів цього сраного району скаржаться на погане самопочуття. І мені погано вже два дні. Хоча я не живу в Енджелсі, ніколи не там не проживав. Тоді як це можливо?”

   “Таке враження, що кожне місце злочину залишає на мені свій слід. Вчора схопило серце, коли оглядав тіло тієї нещасної дівчини. Не можу забути її мертве тіло з ненародженою дитиною всередині. Я знову почав пити."

   “Остаточно розсварився з Марією, ледь не заїхав в мордяку Бланку. Щось не так, я постійно злюся, відчуваю себе спустошеним. Важко. Погані думки. Потрібно зосередитися. Ледь примусив себе зробити цей запис та продовжити працю. Дістало все."  

   Нік побіжно читав, сам не знаючи, що вишукує в тексті. Сторінка за сторінкою, спочатку детектив писав структоровано, давав детальний опис для звітів колег, до яких дістався. Але чим далі патрульний спускався по тексту вниз, тим більше емоцій знаходив на папері.

   "Воно почало говорити зі мною. Голос в голові тепер звучить постійно. Всі ці слова... Мені так тяжко. Воно тисне. Я не сперечаюсь. Я ненавиджу цю роботу і себе за те, що я вліз сюди. Але треба йти далі. Годину тому в мене пішла з носа кров, прямо в кабінеті Амадея ..."

   Ніколас Даймонд далі дуже докладно описував зміни власного самопочуття по ходу розслідування. Він нікому не розповів про голос у своїй голові, замість цього вирішив почати власне дослідження, яке нікуди не привело. Через декілька сторінок душевних страждань і спогадів про місця злочину, детектив Даймонд написав:

   "Вранці воно сказало, що все марно і смерті продовжаться. І я теж помру. Цього ніяк не уникнути, воно вже тримає мій мозок в руках. Я не хочу вести більше цей щоденник, писати що-небудь. Нахрін цю роботу, Амадея, відділок і Марію. Воно каже правду. Мені нестерпно. ВИБАЧ МЕНІ, ЩО Я ЗНАЙШОВ ТЕБЕ, ВИБАЧ, ПРОСТО ЗАЛИШ МЕНЕ У СПОКОЇ, ПОЧУЙ МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬ ПЕРЕСТАЬ Я НЕ БУДУ ТЕЕБЕ ЕШУКАТИ ПРОСТЬО ЗАЛИШ МЕНЕЕБУДЬ ЛАСКА"

   Цей запис був останнім. Далі в щоденнику йшла коротка характеристика всіх опитаних близьких загиблих людей. Патрульний також побачив рядок про себе: "Нік Рімм. Двадцять п’ять років, працює в патрульній поліції. Замкнутий в собі, нестійкий. Позитивна характеристика в відділку. До смерті дружини не причетний, поводиться відсторонено. Додаткового догляду не потребує."

   А наприкінці кожного опису детектив вписував це "... не вимагає". Винятком став тільки один чоловік, але навіть там Даймонд пізніше закреслив знак питання і дописав вищезазначене словосполучення. Через кілька порожніх сторінок вже не таким акуратним почерком було написано слово "локація" у намальованому колі.

— Та тут, по суті... Інформації ніби й багато, а толку... — Розчаровано промовив Моріс Кобейн, протираючи очі.

   Поки Нік читав щоденник, останній вже встиг оглянути карту району Енджелс та копії висновку декількох експертиз — Він просто списав частину паперів цими ось "Воно знає, що я шукаю", "Повинен витримати!", "Нестерпно", "Я не буду цього робити".

— І що там ти скачав з його ноута?

— Тут по роботі. До нашого діла відношення не має. Експертизи, висновки, фото з місць злочинів. За такий контент на певних сайтах можуть непогано заплатити.

— Будеш продавати дані з особистого ноутбука офіцера поліції?

— Не знаю. А що? Віднести до його відділу С. пропонуєш? І кайданки приміряти одразу?

— Нічого не пропоную…

— Краще скажи, що там в паперах?

   Офіцер Рімм пчихнув. Очі засльозилися. Почерк детектива дедалі важче було розбирати.

— Даймонд спочатку пробував вести щоденник, а потім тільки дописував ці фрази...

— Карту бачиш? Там є твій дім, ага. Можливо, небіжчик Ніккі навіть радіус досліджував. Не дарма ж він всюди слово “Локація” пхав.

   Вони продовжили читання. Офіцер Рімм тепер сів за комп’ютер журналіста, а Бігун почав перечитувати папері мертвого детектива.

   З усього виходило, що детектив Даймонд врешті-решт здався, припинив своє розслідування. Щось зламало його. Нік згадав, як виглядав поліцейський, коли вони прийшли до нього сьогодні ввечері, згадав сльози і дивні слова. "Ви ще свіжі... Ви могли б..." Могли б що? Знайти причину цього кошмару самостійно? Загадкою також залишався запис з числами 15. 34. 67. 9. 9. 1. Ніку здалося, що саме ці цифри детектив написав останніми. Можливо, зовсім незадовго до того, як зустрів їх.

— Бігун, це не схоже на радіо частоту, на дані про якесь місце теж — Стомлено сказав офіцер Рімм, відкинувшись на кріслі головою назад.

— Ага. На номер телефону і на веб-сейт теж...

— Колись ми в учебці проходили специфічно-актвиних громадян, і…

   Раптова біль вколола Ніка прямо в мозок. У вухах задзвеніло. Він з подивом дивився на журналіста, той ворушив губами, щось казав, напевне, а потім перестав. Перед очима почали бігати чорні мурашки, їх було багато, дуже багато. Патрульний потягнувся рукою за пояс, де був захований пістолет, але так і не витягнув його. Він повалився на підлогу і нічого більше не бачив.