ІІ

* * *

   Офіцер Рімм вперше за довгий час вирішив скористатися громадським транспортом. На вулиці була сльота, пориви противного вітру пробирали до кісток. У такі дні піші прогулянки — останнє, що спаде будь-якій людині, і навіть андроїду, на думку. Автобус виявився напів-порожнім: сім'я, двоє чоловіків і брудний бездомний робот з випали оком. Коли місце призначення було досягнуто, він був єдиним пасажиром. Нік взагалі рідко куди вибирався окрім роботи, його й особливо не цікавило більше нічого. Офіцер Рімм інколи відчував себе механізмом без душі. Власне, тільки смерть дружини примусила щось зашкреботіти на серці. В принципі, він навіть її кохав.

   До цього дня Нік ніколи не бачив смерті так близько. Коли він знайшов Аві, вона просто лежала, бліда і охолола. Сьогодні ж всього в декількох кроках якийсь психопат вибив собі мізки. Незважаючи на весь жах видовища, думки патрульного все одно поверталися до дружини, чортової простуди і "Тесли плюс". Саме так називався той бар, куди він тепер прямував. Це були, звісно, далеко не всіма улюблені "Неонові примари", місце набагато дешевше та гірше. П'ятниця. Вечір. Нік розраховував на зустріч з однією цікавою особою.

   Він сидів, спокійно попиваючи чай за столиком в самому кутку, коли в заклад увійшов досить дебелий чоловік в потяганому плащі. Він завжди приходить по п’ятницях, так люди казали. Давно не бритий і злий, чоловік сів за барну стійку і відразу ж замовив випити віскі. Людей в "Теслі" було не особливо багато; через неймовірно високу активність кримінальних елементів останнім часом, вечорами обивателі норовили забитися вдома, з головою пірнаючи до ілюзії захищеності рідних стін.

   Неголосно грала музика, час від часу її переривала настирлива реклама, що спонукає всіх і кожного придбати унікальний і потрібний модифікатор тіла, орган, замінник тканин... Нік Рімм підійшов до неголеного чоловіка і запропонував присісти тому за столик.

— А ти хто такий? — Тихо запитав чоловік, з недовірою дивлячись на офіцера Рімма.

— Я той, хто шукає те ж, що й ти. І ця розмова тобі потрібна не менше. Пішли.

   Нік повернувся до свого столика і втупився на спантеличеного чоловіка. Той секунду завагався, ще трохи надпив віскі, але врешті підійшов до столика разом зі склянкою в руці та сів навпроти Ніка.

— Все, що в Енджелсі. Дивні смерті, затьмарення розуму, аварії. Ти ж цим займаєшся, Бігун? Шукаєш інформацію? — Почав офіцер Рімм.У темних очах співрозмовника спалахнув інтерес. Він схрестив руки на грудях і відповів питанням на питання:

— Ну навіть якщо й так, що ти мені можеш запропонувати?

— Близька мені людина померла нещодавно, все той же район. Я впевнений, що існує зв'язок. Ніхто не хоче займатися.

   Ходили чутки, що цей хлопець одного разу зміг втекти від цілої зграї роботів-собак. А інші стверджували, що в минулому він займався бігом на професійному рівні. Так чи інакше, прізвисько говорило саме за себе — Бігун. Журналіст із сумнівною репутацією, подейкували, знав багато про це місто, через багато що пройшов. Бувало, він пропадав на місяць-другий, навіть у цьому барі переставав з'являтися. А потім – бац! І приходив, випивав.

   А наступного дня одна з місцевих газет публікувала вибуховий матеріал, опираючись на анонімне джерело, котре й люб'язно надало докази... Але слава — справа проходяща. Ім'я Бігуна вже давно покинуло язики пліткарів. Подейкували, що його міцно притисли до стінки серйозні люди після одного з рослідувань, тому Бігун і перестав активно писати. Свої дані він багато кому залишав свого часу, візитівки з номером для зв’язку була й у їхньому відділку. Такий собі герой-авантюрист, що повільно перетворився тепер на легенду, або на чергового міського божевільного.

— Інтерв'ю з убитими горем родичами не мій профіль. Але якщо ти можеш мені розповісти дещо цікаве, ми порозуміємося.

   І Нік розповів про всі свої припущення. З того самого дня, як Авія померла, офіцер Рімм всі свої спостереження і думки записував у блокнот. Ніхто не хотів його слухати, а начальство тільки дратувалося. Він записував думки, потім виривав папері та викидав їх. Власне безсилля дратувало.

   Про те, що Бігун активно цікавиться тим, що відбувається в Енджелсі, він дізнався випадково, буквально за день до трагедії. Журналіст намагався поспілкуватися з кимось у поліції, навіть до патрульної служби заглядав. Та його відправили геть, навіть слухати не захотіли. Тому зараз думка поговорити з журналістом була доречною.

   Бігун мовчки слухав патрульного, іноді киваючи. Він дістав з внутрішньої кишені плаща пачку сигарет, витягнув одну, засунув в бліді губи. Клацнув великим пальцем об вказівний — з'явився спалах вогню; можливо, покликання цього стильного модифікатора — дивувати. 

— ...знайомий з дорожнього патруля каже про постійні дрібні аварії в районі, водії в неадекватному стані часто. Потім кліпають очима, плачуть, починають скаржитися на життя. Пам’ятають погано, що роблять.

— Ти ж коп, друже? Бачу, що коп. Здається, у однієї з померлих чоловік в поліції... — Сказав Бігун і гмикнув, роблячи акцент на слові "поліція", витягуючи кожну букву.

— Не турбуйся, наша бесіда суто приватна.

— Я й не турбувався. Твій народ — те ще лайно. Мене слухати не хочуть. Ти от сам вийшов на мене. Підстава від якого відділу? С.? У.? Ти звідки? Таке ж самовпевнене лайно?

   Нік проігнорував питання. Найменше його зараз цікавили безглузді розмови і обмін образами. Він продовжив мовчки дивитися в бігаючі зрачки очей людини з прізвиськом Бігун. Не дочекавшись відповіді, той стягнув з обличчя зневажливу міну і вмить став серйозним, промовив:

— Я вивчав звіти по лікарнях району. Головний біль, нудота, втома, підвищена дратівливість. Неврологія зашивається від роботи. Кардіологія теж. У місцевій аптеці з полиць змітають антидепресанти, знеболюючі. А ще пташка на вушко мені наспівала, що з наркотрафіком це ніяк не пов'язано. Тому так, зв’язок є. То й що з того?

— Потрібно розібратися з цим. Знайти причину і зупинити.

— Ти супергерой? Чи у мене за спиною побачив червоний плащ? Ні, ну я розумію, в тебе є причина. Дружина померла. Сам ти впевнений, що це не збіг? Вона не хворіла?

— Не хворіла. Я впевнений, що моя дружина стала частиною всього цього зла.

— І ти думаєш що ми удвох зможемо розібратися з тим, за що навіть твої колеги не беруться?

— Війна в місті. Ніхто не займеться.

— Війна у місті, так, подарунок долі, щоб нічого не робити.

   Нік подумки погодився з озвученою думкою. Він і сам, бувало, казав це. Війна йде, то що тут поробиш? І розводив руками. Так би й зараз вчинив і пішов додому. Якби справа не торкалась його покійної дружини.

   Проговорили вони десь біля години. Бігун продовжував смакувати віскі й курити, замовив ще грам сто п’ятдесят. Зрештою, Нік втомився, відчув, як застуда з новою силою здавлює йому голову. Щоб хоч якось привернути до себе цього писаку, офіцер Рімм говорив багато, викладаючи все, що знав. Він втомився від того, що його не чують. З не меншою охотою Бігун говорив і сам, хоча продовжував дивитися з легкою недовірою. Не поспішав відкриватися.

   Нік замовив собі трохи поїсти. Співрозмовник обійшовся черговою сигаретою. Як тільки у довгій та виснажливій розмові настала пауза, Нік зробив хід вперед, вирішивши до кінця розкрити всі карти перед новоспеченим однодумцем.

— Є один детектив з відділу С., котрий всерйоз піднімає питання Енджелсу. Ми балакали якось з ним, але недовго. Справа в тому, що я зараз намагаюся поспілкуватися з ним, але він зник. Нас, звичайних патрульних, не дуже люблять хлопці з поверхів по-вище, але я впевнений, що він міг би багато розповісти. Він наче як зацікавлений.

— Детектив Ніколас Даймонд?

— Так, він. А звідки…?  

— Я багато кого знаю з соц-відділу. Це зараз вони від мене відхрещуються як від прокаженого. А раніше були часи… Даймонду я вже давно пишу листи, в яких надаю цьому виродку ексклюзивну і потрібну йому ж інформацію. Він теж мені дещо надавав цікавого. Все маю надію з ним контакт налагодити. Тому й пишу. У нас були… еее… ділові стосунки, а потім ми припинили. Ти ж знаєш, що поліція не дуже любить спілкуватися з такими, як я особисто.

— І він перестав відповідати тобі?

— Послав мене. На підвищення цілився. Контакти з психами накшталт мене цьому могли завадити. До речі, а як тебе звуть?

— Нік — Просто відповів офіцер Рімм. На зарослому обличчя відразу з’явилася дивна посмішка. Що б це могло означати?

— Кумедно. У вас імена однакові. Я думав, що не вірю в збіги, товариш поліцейський — Сказав Бігун і знову посміхнувся – А воно он як буває.