Тріо

Намагаючись викликати в пам’яті її образ, Гі кожного разу подумки поверталась до однієї й тієї ж самої сцени. Вони були знайомі ледь не все життя, картин та образів для вибору було більш ніж достатньо. Проте кожного разу пам’ять послужливо підкидала той самий спогад - скуйовджену, ніби горобець, дівчинку, що дивилось з-під лоба. Похмуро, недобре, майже пропалюючи кілька додаткових дірок. А це ж вона, Гі, була тим самим “проблемним” підлітком в комуні, саме їй пророчили долю малолітньої злочинниці, колонію, а то і тюрму Централі. Але ні. Її обпікав цей погляд восьмирічної Сашки, проникав під шкіру. Вигляд вона мала набагато молодший за свій справжній вік. Це вже пізніше вона вимахала на цілих пів метра за одне літо, майже наздогнавши довгов'язу Гі. Майже. Гі все ж зберегла за собою привілею дивитись на Сашку згори вниз.    

На той момент вони були знайомі вже якийсь час. Важко не знати всіх сусідів, коли твій рідний острів нараховує від сили з десяток домів. Комуну було сформовано ледь не випадковим чином, силою Великого Рандому, як говорили батько. Тому і доводилось ладнати з людьми, котрих ледве знаєш. А часом і ненавидиш… Батька ненавиділи. А разом з ним і доньку, яка швидко вчилась розв'язувати проблеми кулаками. Хай вважають ненормальною, аби не лізли.

Світ помер біля століття тому. Плюс-мінус десяток років, в залежності від того, що вважати точкою неповернення. Хтось називав нею початок війни, хтось її завершення. Якщо можна вважати завершенням війни момент, коли воювати просто стало ні за що. А хтось - винайдення самохідних міст. І Штучного Інтелекту, здатного до самонавчання. Рідна планета Гі ніколи не була багатою на ресурси. Тому і народи так і не пристали на осілий спосіб життя, вони кочували в пошуках води, їжі, укриття від всюдисущих штормів, що зносили все на своєму шляху. З плином віків змінилось лиш одне - люди почали кочувати разом зі своїми містами. Інженери збирали велетенські машини, здатні вмістити в себе сотні людей… Гі бачила такі лише на картинках. Десь під рівнем хмар, куди ніяк не зазирнути.

Не було однозначної думки й про те, коли саме все пішло не так. Але в якийсь момент вплив людства став завеликим. І небо затягнуло хмарами. Величезні, білі, важкі, вони стали нависати… Як це - “нависати” - Гі теж тоді ще не знала. Складно сказати, що щось нависає над твоєю головою, коли це щось оточує тебе з усіх боків. Таким був світ, яким його знала Гі. Після війни, після Міст, що вийшли з-під контролю, перетворивши поверхню планети у звалище… людям лишився тільки один шлях - в хмари.   

І тільки через цей ланцюжок сумнівних подій Гі й була тепер замкнена на плавучому острові з тими, хто все ще косо дивися на її батька. Тому що інженерів все ще винуватили в тому, що сталось. Тому що це саме вони винайшли ШІ, це вони навчили його вчитися, ще вони були причиною того, що світ помер. Ті, хто вирішив погратись в бога. Спробували б вони, всі ті, хто плював вслід батькові, пожити на Острові без інженера. Не довго б вони протягли… Проте батько забороняли навіть думати про це. Не можна погрожувати жителям загибеллю, навіть якщо вони нерозумні й нічого не розуміють.

Гі хотілось сперечатись. Але заборона є заборона, і після кількох серйозних розмов вона перестала підіймати це питання. Проте билась кожного разу, з кожним, хто смів хоч слово криве сказати в бік її батька. 

Так було і того разу, з Сашкою.

Гі часто бачила їх на вулиці. На тій єдиній, що йшла серпантином по всьому Острові, торкаючись кожного будинку, побудованого на поверхні. Дім Гі був на самому її початку, над механізмом, що направляв Острів крізь хмари. Батько встановлювали додаткові апарати то тут, то там, щоб підтримувати баланс. Вони перебивали хмари в м’яку піну, змушуючи Острів плавно пливти крізь простір. Так, що люди майже не відчували його рух. Але основний двигун був під будинком Гі. Він гудів невпинно. Настільки, що довгі місяці в Академії Гі не могла спати в тиші.

Саша і Вітя жили далеко, майже на протилежному кінці Острову. Там, де серед будинків було чути гамір, що помалу перетворювався з веселого в погрозливий. Коли кількість випитого спиртного перетинала якусь уявну межу. Після чого Вітя просто хватав Сашку в оберемок і тяг з дому геть. Щоб повернутись зранку, перев’язувати рани та шукати лід для синців дорослих. Вони, - Саша і Вітя, - не були родичами. Проте в цьому гармидері вони давно забули, хто кому ким приходиться. І просто дбали одне про одного.

Про Гі не дбав ніхто. У неї був тільки батько, постійно зайнятий роботою. Ненависть та презирство місцевих було йому, хоч трава не рости. Принаймні, саме так завжди вважала Гі. А от для неї самої… 

Раз у квартал Острій незмінно швартувався до однієї зі Станцій. Або навіть до самої Башти Централі - одному з тих не багатьох будов, що тримались фундаментом за тверду поверхню планети. Десь там, під хмарами. На цих стоянках закупались потрібним, продавали свої вироби, якщо вдавалось знайти охочих… Йшли в Академію, як вистачало знать та бажання. І витріщались на дирижаблі, що пливли у верхніх шарах хмар. Після випуску з Академії можна було сподіватись потрапити на один з бортів. Проте для багатьох це лишалось недосяжною мрією.

Того разу вони саме наближались до Башти. Її тінь виступала крізь хмари вже близько тижня, наближалась повільно, ніби навіть ліниво. В порівнянні зі швидкістю руху Острова, дирижаблі снували над ним, як злякані пташки. Швидкі, не спіймати. 

- Це АСК! - Сашка потягнулась рукою, вказуючи на тінь дирижабля, що саме пропливав над головою. Десь там, за шаром хмар, він перебирав лопатями, закручував хмари в спіралі, змінюючи їх положення, перебудовуючи. Ніби формував простір навколо себе, створював його, як якийсь деміург. Очі у дівчинки горіли. Вітя кивнув. 

- Угу, він, - підтвердив він.

- Хочу на нього! - натхненно проговорила Сашка, зібравши руки, - після Академії. АСКи круті. 

Гі пирхнула від сміху. А потім, зрозумівши, що її все одно не помітили, захихотіла голосніше.