Розділ IX. Голоси змій.

Коли вона ступила вглиб Серця Кола, простір розділився на три течії. Кожна з них вела до голосу, який знав її ще до народження.

— Ти не зобов’язана слухати всіх, — прошепотіло Серце, — але якщо хочеш знати правду, то мусиш почути кожного.

Вона пішла першою течією, де лунав голос Першої Змії. Тут не було темно, чи надто світло. Вона стояла серед нескінченної зали, складеної з нитей. Кожен крок відкривав спогад світу. Народження міст, падіння імперій, кохання, що тривало менше дня, і ненависть, яка жила століттями. Перша Змія здіймалася над усім цим, сплетена зі слів і імен.

— Я пам’ятаю все, — сказала вона. — І саме тому світ ще існує.

— Ти пожираєш пам’ять, — відповіла дівчина. — Чому?

— Бо пам’ять убиває, — спокійно відповіла Змія. — Вона не дає йти далі. Вона змушує мститися, повторювати, боятися. Я — милосердя.

Змія нахилилася ближче:

— Я можу дати тобі дар. Ти забудеш біль першої жертви, забудеш страх. Забудеш, що твоє серце ключ. Ти житимеш.

Перед дівчиною спалахнув образ: вона без знака, без снів, без тягаря, це була спокуса.

— А світ? — спитала вона.

— Світ залишиться, — збрехала, — Він завжди залишається.

Героїня побачила тріщину в її світлі, занадто рівному, занадто чистому.

— Ти не милосердя, — сказала вона. — Ти — втеча. І зробила крок назад.

Перша Змія зашипіла вперше за всю вічність. Бо пам’ять, яку не пожерли, залишається.

Голос Другої Змії, був теплим і слизьким. Земля дихала, стелі пульсували, а у повітрі пахло залізом і життям. Тут усе народжувалося, множилося, зростало без меж. Друга Змія лежала, обвивши простір, важка й втомлена.

— Я більше не хочу завершувати, — сказала вона. — Смерть — це тягар.

— Але без тебе світ гниє, — відповіла дівчина.

— Світ завжди гниє, — зітхнула Змія. — Я лише дозволяла цьому бути швидше.

Вона показала їй бачення: світ без смерті, без похоронів, без прощань.

— Я можу зупинити біль назавжди, ти станеш центром життя, вічного.

Це була правда, але часткова.

— А війни? — спитала дівчина.

— Вони триватимуть, — чесно відповіла Змія. — Але хіба не тривали завжди?

Дівчина відчула, як її серце стискається. Вона бачила нескінченні битви, нескінченні народження, світ, що не знає, навіщо жити.

— Ти боїшся, — сказала вона.

— Я втомилась, — відповіла Кров.

І це було страшніше.

— Смерть — не ворог, — сказала дівчина. — Вона межа, а без меж немає сенсу.

Друга Змія заплющила очі, бо вперше людина сказала це не як жертва, а як рівна.

У Третьої Змії не було нічого, ані світла, ані тепла, ні форм. Лише можливості — мільйони, що виникали й зникали, не встигнувши стати реальністю. Третя Змія не з’явилася одразу.

— Ти боїшся мене найбільше, — пролунав голос звідусіль.

— Ти пожираєш майбутнє, — сказала дівчина.— Ти вирішуєш, чого не буде.

— Я захищаю світ від хаосу, — відповіла Змія. — Без мене все станеться одразу.

Вона показала їй варіанти: світи, де боги панують; світи, де люди знищують усе; де Тріксіліон ніколи не існував і все розсипалося.

— Я брешу найменше, — сказала Майбутнє. — Бо я знищую можливості ще до того, як вони мають бути.

Це була найнебезпечніша правда.

— І що ти хочеш від мене? — спитала дівчина.

— Обери одне майбутнє і я пожеру решту, назавжди.

Дівчина мовчала довго, потім сказала:

— Ти боїшся невідомого.

— Так, — чесно відповіла Змія.

— А я — ні.

І вперше Майбутнє відступило. Коли три голоси стихли, серце Кола знову заговорило. Тепер вона знала: пам’ять бреше з любові, кров каже правду з втоми, майбутнє мовчить зі страху. А Тріксіліон… ніколи не був богом, він був угодою, укладеною без згоди людини, і тепер ця згода могла бути відкликана.

Правда, яку неможливо забути, осіла в її серці: світ тримається не на жертві, а на виборі повторювати її, або ні. І Коло затремтіло, бо вперше за всю історію
хтось почув усі голоси і не підкорився жодному.