Розділ VI. Кров без смерті.

Коли друга змія ослабла, світ не зрозумів цього одразу.
Смерть не зникла вона просто втратила вагу. Люди й далі падали на полі бою, їхні тіла пробивала сталь, кості ламалися, серця зупинялися. Але щось у цьому фіналі було… неправильним. Душі не відходили, вони зависали між ударами серця й тишею, між криком і порожнечею. Смерть більше не завершувала, вона відкладала.

Рани гоїлися там, де не мало залишитись нічого. Солдати вставали після останнього подиху не як мерці, а як живі, які не змогли померти. Матері народжували дітей, не знаючи, навіщо — бо світ більше не обіцяв кінця, а без кінця будь-який початок ставав прокляттям.

Друга змія, та, що пожирала кров і життя — сповільнила свій рух у колі. Вона більше не ковтала до кінця, а залишала залишки. Кров накопичувалася у світі, як вода без стоку. Колись війни мали сенс, навіть найжорстокіші, бо закінчувалися. Тепер вони тривали роками. Поля бою перетворилися на міста з плоті й кісток. Сторони не могли перемогти — бо перемога вимагала смерті, а смерть перестала бути остаточною.

Воїни пам’ятали кожен удар, кожну поразку. Вони втомлювалися, ламалися, благали про кінець, але не отримували його. Відступ став неможливим, бо навіть втеча не обіцяла спокою. Хроністи Ордену записали:

«Життя втратило ціну, бо стало нескінченним. Смерть втратила значення, бо перестала бути відповіддю».

У містах почали з’являтися дивні істоти: не прокляті, в не благословенні. Люди, які мали померти сотні разів.
Вони не старіли, але й не молодшали. Їхні очі ставали порожніми, бо майбутнє для них більше не рухалося вперед, а закручувалося петлею. Діти, народжені в цей час, часто не плакали. Вони дивилися так, ніби вже знали, що жити доведеться довше, ніж світ цього заслуговує. Акушерки говорили пошепки:

— Вони прийшли без страху смерті, це найгірше, що може бути.

Орден Кола вперше зібрався відкрито. Хранителі старіли, але не тілом, а пам’яттю. Вони пам’ятали часи, коли життя йшло до свого завершення природно, як ріка до моря. Тепер ріка розлилася, затоплюючи все навколо.

— Друга змія не пожирає, — сказав Старший Хранитель. — Вона зупинилася напівковтка.

— Що це означає для Кола? — спитали його.

Він мовчав довго, а потім відповів:

— Коло більше не тримає напругу. Воно розтягується, а будь-яке розтягнуте коло рано чи пізно лусне.

Жерці помітили інше: жертви більше не мали сенсу. Ритуали, що вимагали крові, стали порожніми. Богам не було що забирати, кров проливалася, але не переходила межу. Вона не ставала кінцем, не ставала платою. Боги почали мовчати. Вони не могли втручатися — Тріксіліон забороняв це, але без смерті вони втрачали вплив.

Світ, у якому ніхто не помирає остаточно, це світ, у якому навіть боги стають зайвими. Хаос прийшов не одразу, він приходив повільно, як гниль. Люди почали шукати смерть не як страх, а як порятунок. З’явилися культи кінця, самознищення, заборонені ритуали, що намагалися змусити змію проковтнути більше, ніж вона могла. Деякі зникали без сліду. Інші поверталися з ще більшим порожнім поглядом, бо смерть не відповідала.

У снах Хранителі бачили Другу Змію. Вона вагалася, вона дивилася на кров, яку мала пожирати, і відводила погляд. Ніби вперше замислилася, чи має вона право завершувати. І саме це стало найстрашнішим, бо Тріксіліон тримався не на милосерді. Він тримався на необхідності, коли життя множиться без сенсу, коли війни не завершуються, коли смерть стає паузою, а не крапкою майбутнє починає тріщати.

Світ ще стояв, але вже не знав, навіщо. І десь у глибині Кола Третя Змія, та, що пожирає майбутнє прокидалася, відчуваючи, що скоро їй доведеться знищити набагато більше, ніж вона колись погоджувалася.