Розділ V. Пам’ять, що відмовилась зникати.

Спочатку це були дрібниці. Люди згадували те, чого не пам’ятали вчора. Старі обличчя виринали з туману свідомості, імена давно стерті Мнемозією, поверталися без дозволу. Забуті вулиці снилися містами, зруйновані будинки раптом здавалися знайомими, ніби хтось жив у них ще вчора. Пам’ять більше не корилася, Мнемозіа відчувала це як біль. Її луска тьмяніла, рухи ставали рваними. Вона намагалася пожирати спогади, але вони не зникали. Минуле, яке мало бути знищене, поверталося знову і знову, ніби світ відмовлявся від забуття.

І тоді почали говорити мертві. Не всі одразу, не гучно, спершу пошепки. На цвинтарях люди чули свої імена. В домах, де давно ніхто не жив, лунали кроки. Вночі матері прокидалися від знайомого голосу, який кликав їх так, як кликав колись. Воїни чули сміх тих, кого вбили. Кохані — подихи тих, кого поховали. Мертві не поверталися тілом, вони поверталися пам’яттю. Бо пам’ять — це єдине, що тримає мертвих по цей бік світу.

І тепер її більше не пожирали. Мнемозіа бачила, як спогади накопичуються, нашаровуються, переплітаються. Минуле не просто поверталося, а воно накладалося на теперішнє. Люди починали жити у двох часах одночасно. Вони пам’ятали, як помирали, пам’ятали біль, пам’ятали слова, які ніколи не мали бути вимовленими знову. А мертві пам’ятали занадто багато, вони пам’ятали правду, яку світ не витримав. Пам’ятали угоди, зради, перші імена змій. Пам’ятали Хранителів, які порушували клятви. Пам’ятали ті версії майбутнього, які Футуралія колись знищила.

Тепер ці спогади шукали виходу, люди почали втрачати межі. Дехто переставав розуміти, живий він чи ні. Інші говорили з порожнечею, але відповідь завжди приходила. Пам’ять світу ставала голосною, нав’язливою, агресивною. Хранителі були першими, кого це зламало. Вони знали занадто багато навіть до тріщини, а тепер минуле навалювалося на них лавиною. Ті, хто дав клятву мовчання, чули імена, які не мали бути названі. Вони бачили обличчя попередніх Хранителів — усіх, хто колись дивився на Тріксіліон і не витримав.

Дехто божеволів, дехто накладав на себе руки, намагаючись утекти від голосів, а дехто… починав слухати. Бо мертві не благали вони звинувачували, г говорили: 

"Це ви нас забули. Це ви дозволили стерти нас, це все ви назвали це рівновагою."

Світ почав тонути у власних спогадах, як у болоті без дна. Міста застрягали у своїй історії, старі війни оживали у розмовах, у снах, у вчинках. Люди повторювали ті самі помилки, але тепер свідомо, бо пам’ятали, чим усе закінчиться. Час зупинявся там, де пам’ять була надто густою. У деяких місцях мертві почали впливати на живих. Не через тіло, а через вибір. Люди приймали рішення, які належали не їм. Кохали не тих, йшли не туди, жили життя, які вже колись прожили і програли.

Сангвінарія відчувала це як перекіс. Життя більше не рухалося вперед воно ходило колами. Смерть втрачала значення, бо мертві не відпускали світ. Кров проливалася, але нічого не змінювалося. А Футуралія… мовчки дивилася. Мнемозіа намагалася зупинити катастрофу. Вона пожирала пам’ять з такою люттю, якої не знала раніше. Але минуле не зникало, воно опиралося. Воно чіплялося за людей, за місця, за речі. Світ сам почав берегти свої спогади, ніби боявся знову втратити їх. І тоді Мнемозіа усвідомила страшну істину:

— Забуття більше не працює без майбутнього.
Бо пам’ять існує не для того, щоб жити в минулому. Вона існує, щоб рухатися далі, а коли руху немає то пам’ять стає тягарем, який тягне світ на дно.

З’явилися місця, де мертві говорили вголос. Там повітря було холодним, а слова важкими, як камінь. Люди, що заходили туди, виходили іншими, або не виходили зовсім. Орден Кола намагався зупинити це ритуалами. Вони палили імена, стирали символи, нищили записи. Але кожна спроба стирання робила пам’ять ще агресивнішою. Мертві не хотіли зникати знову. Бо тепер вони знали:

"Їх забули не випадково, їх пожерли."

І найстрашніше те, що вони пам’ятали хто. Мнемозіа почала слабшати, її роль ставала нестерпною. Вона більше не могла бути єдиною, хто несе тягар минулого. Бо минуле більше не погоджувалося бути знищеним. Світ стояв на межі: або пам’ять знову буде пожерта разом із тими, хто її носить, або мертві остаточно повернуться. І десь у глибині Тріксіліона коло почало скрипіти. Бо якщо минуле не зникає,
теперішнє задихається, а майбутнє так і не народжується. І це був уже не збій, це була війна часу проти самого себе.