Там, де цвіте надія: Київ.

У певної авторки, у певній київській квартирі, у дуже непевні часи стояв собі на підвіконні кактус на ім’я Василій.

Чому Василій?

Тому що всі інші імена, які я пробувала йому запропонувати, він ігнорував з виразом рослини, яка бачила значно більше, ніж ви думаєте. Якби він умів зводити брову — він би це робив постійно.

Він був зеленим, мовчазним і колючим рівно настільки, щоб викликати повагу навіть у тих, хто вважав себе головним у квартирі (а це, звісно, я). І ми з ним вечорами дивилися на нічний Київ.

А Київ ночами став дуже схожим на героя з екшенів: побитий, впертий, трохи втомлений, але настільки стійкий, що будь-хто інший давно би сказав: «З мене досить», — а він все одно стоїть.

То була ніч, коли вибухи час від часу нагадували про себе — немов хтось грав на дуже нервовому духовому інструменті. Десь гуділи генератори, ніби сперечалися між собою. Місто жевріло від світла вікон і від людей, які все ще живуть, незважаючи ні на що.

Я сиділа на підвіконні, Василій поруч. І тут помітила, що він… дивиться.

Так, кактуси зазвичай не дивляться.

Але цей — ще й як.

Він видавався надзвичайно серйозним, настільки, що навіть відчувалася атмосфера маленького військового радника у тілі рослини. Здавалось, він хотів мені сказати:

— Місто тримається. І ми тримаємось. Бо хто, власне, сказав, що надія має бути великою? Інколи вона має форму невеликого зеленого створіння в горщику з тріщиною.

І саме в ту хвилину, коли Київ зітхнув черговим подихом ночі, Василій — як на зло законам логіки й таймінгу - розквітнув.

У тривожну ніч. Без попередження. Так, ніби сказав:

— Так, тут небезпечно, але я вирішив, що це чудовий момент для драматичної появи квітки.

Це було настільки недоречно і водночас настільки прекрасно, що я не знала, сміятися чи плакати. Квіточка тремтіла у світлі місяця, ніби намагалася стишити світ. Хоч трішечки. Хоч на одну мить.

І я подумала:

«Добре. Якщо вже навіть мій кактус вирішив, що час цвісти, то й нам варто продовжувати жити.»

Бо війна — це не лише страх і тривога. Це ще й мільйон маленьких теплих моментів, які, всупереч всьому, продовжують ставатися. Мов квітка, яка обрала саме цю ніч.

Ми з Василієм сиділи так до самого ранку.

Він — стрункий і непримиренний, як рослина, яка знає свої принципи.

Я — злегка розпатлана зі своїм нічним недореалізованим творчим потенціалом,  але сповнена впертої віри в те, що Україна вистоїть.

І хоч цей світ іноді перевертається догори дриґом, хтось має дивитися у вікно. Хтось має спостерігати за тим, як місто продовжує бути собою.

Навіть якщо це маленький кактус із великим характером.

Навіть якщо це просто ми — я і Василій.

Ваша Аурелія Ві. ❤️ (Київ, 29.11.2025).