Тривога в заметіль

«Трафлялися випадки, шо сам чорт ходив містом у вигляді заможного пана, заманював людей у пастки, а потім забирав їхні душі! Понабрав собі і зникав на довгі роки, шо ніхто його не чув і не бачив. Кажуть, треба закрити очі, тричі обернутись і перехреститись, шоб він втік. То просто жахіття якесь!.. Ну та Пане, чого у вас такі недовірливі очі. Ну то не хитайте головою. Я си дивлю і знаю, шо кажу. Та йой! Шоби я колись брехала!»

Баба Галя. Продавщиця шкарпеток на Краківському Базарі.

 Львів.

1. Кіра

Дорога була вкрита мільйонами сніжних пластівців, як і дерева, і все навколо: від степового струмочка, замерзлого декілька місяців тому, до верхівок дерев на вершинах мальовничих Карпат. Кожної хвилини, кожної секунди їх кількість зростала, створюючи враження, що вся природа залишиться в цій льодяній пітьмі назавжди і нічого не можна змінити. Надія, що все закінчиться, розтане, зникне, мертво тліла в глибині душі. На щастя, а може, й ні, дорога була нещодавно розчищена, що дозволяло машині, а саме новому білому позашляховику з яскравими фарами і дуже комфортним і теплим салоном, справлятися з завданням аж до кінця шляху, що настане дуже скоро. Промені світла майже не могли освітити все навкруги. На дорозі, на диво, не було жодної машини, крім цієї, ані в напрямку до міста, ані у зворотньому.

Було близько п'ятої вечора. Сонце сідало. Кіра керувала автомобілем й намагалася не звертати уваги на те, що відбувалось в салоні, бо асфальт був дуже слизький. Якби щось сталося, то вона, будучи найстаршою зі всієї компанії, несла б відповідальність за  шість чоловік, які за декілька років життя у Львові стали для неї такими ж близькими, як і її родина у Франції. Вони допомагали їй пройти крізь найтемніші моменти в житті, були дуже добрими друзями. Були і будуть надалі.

У неї було довге, чорне і трохи кошлате волосся, гарні великі очі й миле обличчя. Вона була чи не найгарнішою дівчиною у всьому університеті, де навчалась.

- Коли ми вже приїдем? – вже вкотре запитала Орися, своїм спокійним і сумним голосом, чим дуже дратувала Кіру.

- Ще трохи,- відповіла вона, сильніше стискаючи кермо, - скоро будемо у Львові.

Вона мала високий хрипкий голос, що стало наслідком тривалого паління, але вже цілий рік тому, як почала зустрічається з Петром, якого дівчина називала на французький манер П’єром, кинула цю шкідливу звичку. Незважаючи на те, що українська мова не була її рідною, вона розмовляла майже без акценту, хіба дуже хотіла виглядати іноземкою.

- Година приблизно, - додала вона.

Вона хотіла, щоб Орися себе почувала трохи веселіше й не розповсюджувала цю заразну печаль, проте коли подивилась в дзеркало, побачила як Орисин хлопець, на колінах у якого вона просиділа всю дорогу через нестачу місця, обійняв її міцніше і прошепотів щось на вухо, після чого на обличчі засяяла посмішка.

Орися була не такою високою, як Кіра, і виглядала як маленька дівчина, незважаючи на те, що їй було дев’ятнадцять. Її округле обличчя, на додаток до кучерявого каштанового волосся і яскравих чорних брів, виглядало досить гарно. Великі очі, мов перлинки, були наповнені такою журбою, навіть коли вона посміхалась, то всім навколо здавалось, що вона ось-ось заплаче. Але Микола, її хлопець, завжди знав, як її розвеселити й змусити сміятись. У такі моменти її смуток не був настільки помітним. Він був трохи вищим за неї. Його маленькі вузькуваті очі поєднувались з її великими, і вони підходили одне одному навіть ззовні. Проте за весь час, що вони зустрічались ( пройшов майже рік) дуже часто сварились і сперечались. Доходило до того, що вони навіть не розмовляли по декілька днів, але потім мирились ніби нічого й не було.

" Ех, - подумала Кіра, - як йому вдається витримувати стільки часу, коли вона совається в нього на колінах і скаржиться на все підряд. Було б у мене таке терпіння. "

- Мила, а де ключі? – запитав Петро, відкриваючи бардачок. – Не бачу я їх тут.

- Вони в мене в кишені, - вона дістала їх і віддала йому, - відчиниш мені браму, щоб я припаркувалась, добре?

- Якраз про це й подумав. Ти не змучилась? Може, я тебе таки заміню? Ти вже стільки за кермом.

- Ні, c'est bon, я справлюсь. Кріс, ти не забула сумку, що моя мама тобі давала?

- А що в ній? – перебив Петро, не даючи Христині відповісти.

- Вино, - відповіла Христина. - Так взяла, вона в багажнику. Ти ж сама там все пакувала.

- Я не бачила, що в середині, - відповіла Кіра.

В її голосі чулися нотки роздратованості. Вона глибоко зітхнула.

- Народ, в когось є сигарети? – запитала Кіра, здивувавши всіх.

- У мене дзиґарів нема, - відповіла Христя.

Вона сиділа на колінах у Тараса. Спочатку, тільки після знайомства, Кіра вважала, що вони були братом і сестрою, бо проводили дуже багато часу разом. Хоча він на півроку молодший за неї, на вигляд були дуже схожі. Найбільше дивував Кіру той факт, що вони ще й ніколи не сваряться.

- Я у всіх питала, алло!

- Нема.

- У-у.

- Нє.

Не відповіла тільки Марта, молодша сестра Христини, що тихо сиділа біля вікна й дивилась у сутінки, які накривали темрявою все навколо. Від цього сніг здавався ще білішим, ніж був насправді. Кіра вирішила її не чіпати.

- Пан Меланій казав, що залишить нам щось перед тим, як поїде, - задумливо сказала вона.

- Так, - сказав Петро, - він дуже добре до нас поставився. Продав нам хату прям під парком, можна сказати, і за таку ціну, шо ніхто би ніколи й не погодився, проте я навіть не думав, що він настільки щедрий, що ще нам щось залишить.