Реверс

З тих пір минуло два роки. За цей час я прочитав всі книги, що були в кімнаті, та використав всі деталі з ящиків.

Моїми творіннями стали найрізноманітніші механічні птахи. Ще й зараз пам’ятаю свого найпершого чижа із вогненно-рудої бронзи. Не встиг я закрутити останній гвинтик, як він уже стрибав по столі, пурхав по кімнаті, перекидав все, що було на шляху та скубав мене за вухо. Але коли він сів на мою побиту від роботи руку, я зрозумів, що іду правильним шляхом. Чиж не був роботом в тому розумінні, який людство звикло вкладати в це поняття. Він був живим, тільки із металу. Він так само поводився, як його побратими, створені природою. Єдине, що було не так, це відсутність голосу. Мій перший витвір був німим. Так само, як і всі наступні. Як би я не старався, всі вони могли видати лишень зітхання, подібне шелесту. Але це було єдине, що мені не подобалося.

Потім же я перейшов до звалища механічних людей. Я всіх полагодив, склав, дав друге життя. Вони ще не рухалися, але вже були живі. Просто спали і знаття не було, коли ж вони прокинуться. Я їх порозкладав по всіх кімнатах коридору, які тільки можна знайти. Коли остання шестерня використалася на мого найкращого птаха, я повів за собою цю галасливу зграю по коридорах, підійняв люк, підійнявся сам та застив, вражений. Сонце вдарило мені в очі і я стояв, засліплений та неймовірно здивований. Там, наверху, були дитячі голоси. Багато голосів. Як виявилося, я виліз посеред майданчика для ігор, де весело бігала малеча. Як дивно… Як дивно… Що ж сталося за цей час? Я ходив людними вулицями, бачив життя в самому розквіті та буянні, поки переді мною не з’явився автомобіль. Той же, що й на початку моєї подорожі, тільки новесенький. Так само відчинилися дверцята, та сама пісня грала в салоні. І так само я не міг згадати її назви. І так само то було неважливо. Зовсім неважливо.

Ми їхали серед інших автомобілів. І всі вони уже були керовані людьми. Усі, крім того, де сидів я. Світ було не впізнати. Все ціле, живе та наповнене таким ентузіазмом, що й самому хотілося жити. Ясно-синє чисте небо, зелені дерева, усміхнені обличчя і сонце. Багато сонця. Світло заливало цей тихий та спокійний світ. Світ, де не було місця тому, що я пам’ятав та чим жив ці двадцять з чимось років. І не дивно, що я відчував себе відділеним від них усіх. Наче чимось чужим. Хотілося пошвидше повернутися назад у свої металеві коридори та майстерню. Там, хоч і було похмуро, та все ж, то було моє життя. Моє. Похмуре. Життя. За ці двадцять років я вмер для цього чудового світу. Тут не було місця мені з болем у кістках та вічним неспокоєм.

Автомобіль зупинився біля дому. Такого чужого та рідного водночас. Мимохіть я скрикнув – там на подвір’ї біля квітника сиділа моя мати. Вона і сама була схожа на квітку, прихилену вітром. Я завжди її пам’ятав саме такою: з великими печальними очима та темно-синім поглядом. Такою вона була і зараз. А біля неї гасав малий босоногий хлопчина років п’яти-шести. Він тримав у руках невеличкий іграшковий вертоліт і все старався побігти так, щоб вони обоє злетіли. То був я. Тільки двадцять років тому. Дивно було отак себе споглядати збоку. Хотілося вибігти, обійняти матір, поглянути в очі тому хлопчині, але я стримався. Замість цього повільно відчинив дверцята і так само повільно та обережно вийшов на подвір’я.

- Чого вам, дідусю? – привіталася моя мати.

Я не проронив ні слова. Лише поглянув у бокове дзеркальце в машині та відчув, як підкошуються ноги. У свої двадцять вісім я був дійсно дідом. Сивим та згорбленим. Невже час перемотався назад, зробивши мене старим? Ні… не так. Я, здається, розумію. Птахи. Механічні птахи. Вони були дійсно живими, а я їх дійсно створював. Я дійсно давав їм життя. В найбуквальнішому у цілому світі розумінні. Але чому все знову повернулося? Можливо, мої творіння стали причиною цього. А можливо, щось інше.

Мати підбігла до мене, перелякана. Щось схвильовано говорила. Питалася, як себе почуваю. Я щось белькотів та старався її заспокоїти. Малий теж намагався допомогти. Мене завели в дім. Все так до болю знайомо… Дали напитися води. Попрохали залишитися, поки я не окріпну. Не хотілося, але довелося послухати їх. Як виявилося потім, я не втратив, а тільки набув. Клеїв зі своєю молодшою версією паперові літачки, будинки, людей. Він казав, що ми чимось схожі. Ех, малий, якби ж ти тільки знав… Якби ж ти знав.

А через тиждень люди знову почали зникати. Я знову побачив те саме, тільки тепер більш осмислено. А ще побачив, що зникали вони не зразу, а поступово. Спочатку замість них з’явилися механічні люди, а потім ті виходили з ладу і врешті-решт, опинялись на звалищі, куди їх відвозили ті, що залишилися.

Той малий, що був мною, просто упав у якийсь транс, та лежав, не рухаючись. Лише іноді тихо схлипував. Так ось чому я не пам’ятаю, що сталося. Треба щось робити. Здається, я знаю, що. Поклавши хлопчину на диван, вибіг на дорогу, прихопивши з дому тільки книжечку із фотографіями.

Автомобіль виїхав з-за гаражів. Дуже вчасно.

Так швидко ми ще ніколи не їхали. Не без труднощів відшукавши на звалищі, де ж знаходиться люк, повернувся до коридорів. Я був старий у свої двадцять вісім. Не міг швидко бігти і в мені жевріла остання іскорка життя. Я відчував це. Треба зробити так, щоб малий, коли виросте, дізнався все. Тоді й навіть те, що відбувається зараз, зміниться. Але жити мені залишається зовсім мало. Насилу діставшись сходів та підійнявшись до кімнати, я роззирнувся по майстерні. Матрац…. Рванувши його на себе, я побачив, що весь цей час під ним була ніша з чотирма ящиками, розташованими врівень з підлогою. На них я і спав весь цей час. Швидко відкрив. Те, що треба. Новесенькі деталі для механічної людини. Такої схожої на мене… Складання цих деталей забрало дуже багато сил та часу. Під кінець я мене почалися судоми від ліктя і до кінчиків пальців. Саме через них, коли вони почалися, в мене випав молоток і роздробив механічному хлопцю кисті рук. Довелося заново їх збирати. Але це безслідно не мине для нього. На жаль, я вже нічого не вдію. Сили покидають мене. Все, що я ще встиг зробити перед тим, як зникнути, це вкласти в кишеню своїй копії книжечку з фото моєї сім’ї. А раптом все зміниться?..