Сірий метал мене

Я все бродив по звалищу, поки не зачепився за щось і не впав, забивши коліно. Це щось виявилося люком. Шар бруду та іржі заважали розгледіти, що ж там вигравіювано. Дістав ножа. Ще якийсь час відшкрібав всю гидоту, доки погляду не відкрилося зображення кролика. Тільки щось тут було не так. Можливо, я не дуже розбираюся в породах кроликів, але здається, вони не ходять на задніх лапах. Та й ікол, як у тигра, в них наче й нема Мені чомусь не дуже хотілося відкривати той люк, але вибору, як такого не було. Починався дощ. Важкі масні краплі обпалювали шкіру. Хотілося сховатися від них куди-небудь, тому приклавши чималих зусиль, я рванув кришку на себе і відсахнувся – в небо злетіла ціла зграя жовтооких кажанів. З писком, вереском та тріпотінням. Їм байдуже було на дощ. А мені чомусь було байдуже на них, хоч зараз я розумію, що мусив би злякатися. Тоді же просто знизав плечима й не довго думаючи поліз всередину по слизькій блискучій драбині й опинився у коридорі по коліна у каламутній воді. На диво, вона була тепла. На стелі цілим рядом висіли лампи, що освітлювали стіни, оббиті брунатними листами металу, і брудні ряди труб на них.

Я йшов уперед, доки не натрапив на розвилку з трьох доріг. «А хто прямо піде, той смерть свою знайде», – пробубонів під ніс та косо заусміхався, згадавши ті самі казкові ситуації, коли герой мусить обрати, по якій же дорозі йому йти далі. Ото дурненький, врешті-решт, всі історії життя мають один кінець. І на жаль чи радість, а, може, й на те та інше, це не «довго і щасливо». В принципі, від «довго та щасливо» я теж би вмер, але від нудьги.

По дорозі траплялося ще багато розвилок, але я просто вперто йшов уперед, знаючи, що я, напевно, перший «головний герой», який не заплутує нічого. Між іншим, є свої плюси: якщо я зіткнуся з чимось страшним і треба буде давати драла, то точно не буде проблем із тим, як швидко знайти дорогу назад.

Тим часом, обстановка трохи змінювалася. Поступово на стінах з’являлися старі фотографії котів. Рудих, смугастих, білих, чорних, пухнастих та не дуже. В овальних дерев’яних рамах, темних та набряклих від тепла та вологи в коридорі. Це справляло якесь трохи гнітюче враження. Особливо те, як вони кожен раз виринали з темряви в такт лампочкам, які в цій частині коридору раз у раз миготіли. Я просто знизав плечима і постарався пройти цей шлях під котячими поглядами пошвидше. Вода заважала рухові, але я намагався з усіх сил і зупинився віддихатися вже тільки тоді, коли фото на стінах більше не було. Щось підкошувалися ноги. Треба перепочити. Сповз по стіні на підлогу й присів, прихилившись спиною до вогкого металу. Не знаю скільки минуло часу, але я зауважив, що вода уже не спокійна, а утворює слабку течію. Відчувши кволеньку зацікавленість, пішов далі. Все далі, далі і далі… На біса і куди я йду? Одноманітний коридор, довжелезний, як голодний день. Тепла вода по коліно. Що воно таке і для чого? Чомусь все здавалося, ніби я тут уже тиждень. Мене вже брала злість від цієї безвиході. Краще уже б на звалищі сидів із механічними людьми. І так уже вийшло, що не встиг я до кінця подумати про них, як уже й натрапив.

Лавка. А на ній, схрестивши ноги, хлопець. Він сидів із заплющеними очима і посміхався незрозуміло до кого. Поки він мене не запримітив, я встиг його розгледіти. І дуже здивуватися. Це була точна копія мене, тільки із блискучого сірого металу. Ті самі риси обличчя. Та сама постава. Все те саме, до найдрібніших деталей.

Раптом він надривно зойкнув і закусив від болю губу. Ломота від кінчиків пальців і до зап’ястя. Пальці все вивертало та викручувало. Навіть дивно, що через деякий час фаланги стали на місце. Як це знайомо…

Коли все минуло, хлопець запримітив мене та спокійно кинув бронзовим поглядом темних очей. Нічого не сказав. Просто мовчки підійшов і потиснув руку. Його пальці були холодний метал. Впевнено посміхнувся та пішов уперед, озираючись, чи я йду за ним. І оскільки я просто стояв, як стовп, він мотнув головою, вимагаючи, щоб я таки йшов. Мені нічого не залишалося робити, як послухатись його.

Він все кудись мене вів, петляючи, але не заплутуючи, і не швидко, і не повільно. Так ми дійшли до арки в стіні. А пройшовши її, я побачив сходи з ажурної бронзи. Чомусь тут наша мандрівка закінчилася. Хлопець так само мовчки порився в кишені сорочки із темно-синьої тканини, сів на одну зі сходинок над водою і на мій превеликий подив, закурив. «Металеві, але люди», – промайнуло в голові.

Знову подивившись на мене, він кивнув через плече на сходи позаду нього, даючи зрозуміти, що мені треба туди і що далі він нікуди не піде. Ну і хай так.

Сходи були довжелезні і поки я дійшов, то відчув біль у забитому коліні. Переді мною виявилися рельєфні двері. Із товстого молочного скла. Гарні. Відчинив і переступив поріг. Запалилися холодним світлом лампи на стелі. Це була простора кімната з матрацом в кутку та письмовим столом, заваленим інструментами. Все інше займали полиці та ящики. На полицях я знайшов купу креслень та книг технічного змісту, а відкривши найближчий ящик, побачив що він доверху заповнений найрізноманітнішими деталями. Все ясно, вперше за двадцять з чимось років.

Я збіг по сходах, але внизу вже нікого не було. Лише самотньо тліла викурена цигарка, а біля неї лежала маленька книжечка у шкіряній обкладинці. І було зрозуміло, що це залишили мені. Я забрав її та  повернувся назад в кімнату за молочно-скляними дверима, а розгорнувши, я відчув, як глухо калатнуло моє серце. Там були фотографії моєї сім’ї.