В оточенні металу

Мені нічого не снилося. При чому, вже давно. З тих пір, як я залишився сам. Все спання зводилося до трансу, якоїсь невизначеності між сном та реальністю. Тому крізь зморену підсвідомість я відчував нерівність доріг, гуркіт коліс, а також завивання мотору. І все було б добре, якби було тільки так. Але зараз у свідомості вирував потік спогадів. Вони знову роз’ятрили ту рану, з якою я, думав, уже навчився жити. Наївний… Будь-яка рана, якої б давності вона не була, рано чи пізно відкривається, і все те, що ти похоронив у собі, починає мучити з новою силою.

          Знову згадалося дитинство, далеке, щасливе та просте. Час, коли ти просто міг бути щасливим та не особливо замислюватися, а що буде завтра. А якщо думки й були, то просто якимось щирим очікуванням чогось хорошого та цікавого.

          І чим більше я згадував, тим все більше жалкував, що не  прихопив із собою жодної книжки. Зазвичай занурення в тексти давало полегшення. Та повернутися вже просто не було як.

          Мене стрепенуло і я, зойкнувши, повернувся до реальності. Це знову почалося. Ломота від кінчиків пальців і до зап’ястя. Кожну фалангу пронизувало ніби електричним струмом так, що не можна було ні зігнути, ні розігнути пальці, які скрючувало та вивертало так, що ти вже навіть не реагував на біль, а просто тихо дивувався, як після таких приступів кістки примудрялися повернутися на місце.

          І поки я мовчки корчився, знову ввімкнулося радіо. Але цього разу мелодій не було. Просто шуми. Огидні шуми, від яких закладало в вухах. Помалу-помалу, вони затихали разом із моїми болями. А коли настала тиша, мені вже було краще. Ну тільки голова трохи поболювала.

          Автомобіль же все їхав та їхав, минаючи обірвані лінії електропередач, розганяючи колесами бризки брудних калюж, сполохуючи невеликих пташок-посмітюшок, які стрибали обабіч дороги та цвенькали про щось своє, пташине. І здавалося, ніби час загуснув, став тягучим, як каучук. А також якимось млосним. Я відчував на собі його важку ходу. У кожному повільному стукові серця, у кожному довгому вдихові, я відчував себе так, ніби мене занурили в бетон.

          І поки я не міг навіть думати, а просто старався дихати, автомобіль зупинився, десь біля якихось нагромаджень незрозуміло чого. Знову самі собою відхилися двері, та з такою силою, що залишили мітки на машині. Різко скочив, вибрався на світ. Коліна тремтіли. Не втримавшись на ногах, просто упав обличчям. В саму багнюку. По саме годі. І поки я силкувався бодай сісти, сковзався, лаявся та відпльовувався, автомобіль видав неймовірно неприємний гудок. Настільки неприємний, що мені просто звело щелепу. Видав, круто розвернувся і просто поїхав геть, залишивши мене самого.

          Я не здивувався, не розсердився, і навіть не образився. Всього лиш роздивився навколо і зрозумів, що дивні нагромадження незрозуміло чого – це гори брухту. Це було автомобільне звалище. Але все уважніше та уважніше придивляючись до найближчої купи, розумів, що тут не тільки автомобілі. Впереміш із ними валялися частини тіл механічних людей. Металеві кисті рук, передпліччя, суглоби, ноги… Все перемішане та переплетене. А коли ж я підійшов ближче, від цієї піраміди відкотилася металева голова із напівзруйнованим обличчям. Якби не вм’ятини, його можна було б назвати досить привабливим. У мене пішов холод по шкірі. І все ж, я не утік, а просто вдумливо стояв та дивився.

Механічні люди… Такі схожі на мене. Навіть не так. Я був ними. Ними всіма. Був тією чортовою мішаниною покалічених тіл із переплетеними пальцями. В заціпенілих жестах та в холоді надщербленого металу. В самотності власного відсторонення. Все, чим я боявся бути і чим був ці двадцять років, височіло наді мною пам’ятником краху та відчаю. Я не знав, що робити та куди йти далі. Мене просто скувало. Так, що не можна було й кліпнути оком. А потім, в цю же мить, я упав, підкошений, біля купи брухту, і дивлячись в холодне передзимове небо, вперше за весь свій час наодинці, заплакав. Щиро, мов дитина, голосно схлипуючи від тієї пустоти всередині, що не давала жити, а мучила й вивертала. Я не знаю, скільки з мене виходила ця отрута. Але коли я нарешті сів, світло-сіре небо потемніло. Отже, треба знайти, де переночувати. І бажано, пошвидше.