Посеред дороги

Я стояв на обочині шосе. Мої руки та асфальт - у шрамах. Весь замотаний у купу тканин, так зразу і не розбереш, хто я. Хто я? Напевно, мандрівник. Принаймні, з учорашнього дня. Учора я покинув руїни того, що колись називалося моїм домом, і просто пішов. Пішов, куди бачать очі. Просто по потрісканій дорозі вперед. Занадто довго я був сам. Людей не було уже близько двадцяти років. А мені двадцять шість. Про те, що люди колись були, говорила лише пам'ять, де ще існувала моя мати із великими печальними очима та тексти книг, якими був завалений мій дім. Куди всі зникли, я не знаю, просто не знаю... Не знаю. Одного дня всі зникли. Як і не було. Навіть мати. Я довго шукав їх, поки не зрозумів, що залишився сам. Замість людей залишилися тільки автомобілі, які без власників почали жити власним життям. Вони весь час кудись роз'їжджали, не зрозуміло як, куди, навіщо і на чому. За їхніми вікнами була просто темрява. Просто непроглядна темрява. Ні тепла, і не холодна, просто оксамитова й суха темрява.
Так я прожив двадцять років, під шум автомобілів та власних спогадів. Дитинство закінчилося рано, тому все, що після нього залишалося, це спогади, які приносили лише біль. Чистий та дзвінкий біль. Я втомився від нього. Останньою краплею стало те, що одного ранку я прокинувся, завалений руїнами власного дому. Не знаю, чи добре те, що мене не вбило, але раз я вижив, треба жити. А раз мого дому більше нема, треба йти далі.

Я нічого не взяв із собою, окрім материного кишенькового годинника та ножа, якого мені подарував батько перед тим, як покинути нас. Коли я був малий, то навіть дивитися не хотів на його холодне тонке лезо та шершаву сіру рукоятку, яка лягала так, що ти відчував себе продовженням цієї зброї. Зараз же, я все-таки вирішив його забрати. Батько був би радий. Я пробачаю його. Він просто був мисливцем. Мисливцем, який не міг жити на одному місці. Така була його суть. І ніхто, навіть він не міг вдіяти нічого із собою. Хоча дуже хотів. Мати його розуміла, тому і не тримала. А я просто був малим йолопом, який думав, що його не люблять. Тепер розумію все...

Тепер стою на обочині шосе і думаю, чи має зміст йти просто прямо. Треба хоч на хвилину зупинитися та подумати. Холод приємно сковував легені, у грудях дрібно поколювало. Я не боявся застудитися і вмерти, бо навіть якби хотів, то не міг. Напевно тому, що щось всередині мене обірвалося двадцять років тому.
Я не хворів, не їв і толком не спав. Просто жив таким же дивовижним чином, як і ті автомобілі, що їздили, куди хотілося, без палива та водія.

Лише іноді страшно хотілося пити. Тоді я біг до річки за будинком, пірнав на саме дно і все глитав та глитав холодну воду, поки нестача повітря не виганяла мене назад, на берег.

Зараз уже нічого не хотілося.

Я думаю... Думаю... А в голові прострація, така ж, як і в серці. Дивно, що воно ще б'ється. Мабуть, за звичкою

Раптом мої роздуми перервав жахливий скрегіт - прямісінько переді мною зупинився пошарпаний автомобіль. За вікном - темрява, одна фара - вибита, інша - блимає в такт моєму нерозумному серцю, двірники - обламані, все - гуркотить. Так ми і стояли. На секунду я відчув, що між нами є щось спільне, якийсь невловимий зв'язок. Задні дверцята різко відчинилися - всередині тихо. А салон - новенький, тільки дуже запилюжений. Я зрозумів, що від мене хочуть. Він кудись мав мене везти. І хай. Злоби я від нього не відчував. Тільки спорідненість. Тому й сів. І добре, що вчасно: неждано-негадано розпочалась гроза. Жорстока і страшна. Але тепер я не боявся. Тут тихо і спокійно. А ще заграло радіо. На диво, моя улюблена пісня, назви якої я, напевно, ніколи не згадаю. Але то не важливо.