Коріння

Я довго вдивлялася в карту імперії старого зразка, намагаючись згадати, звідки я родом, та це виявилося складніше, ніж здавалося. Даміан виділив мені на це весь день, і врешті-решт я знайшла його — маленьку цяточку на півночі Ровелії. Звідти, схоже, й пішла моя нелюбов до холоду.

Не знаючи, що брати із собою, я взяла легкий перекус і одяглась якомога тепліше. Даміан із притаманною йому легкістю відкрив портал та провів мене крізь нього, а потім пішов слідом.

Вид на селище відкрився прекрасний. Я майже його не пам’ятала, та те, що бачила зараз, вражало: милі будиночки з білої цегли, невелика площа зі статуєю дівчинки з книгою та усміхнені люди. Моє серце раділо від думки, що моя батьківщина така прекрасна, хоч, можливо, такою вона стала зовсім недавно.

Спочатку ми попрямували до бібліотеки, та, на жаль, знайти людину лише за іменем — це як шукати голку в стозі сіна. Майже неможливо. Тоді прізвища або дарували, як мені, або вони були лише в аристократів. Простолюдини задовольнялися самим іменем, і тільки через сто років аристократію почали виокремлювати третьою частиною імені: у Ровелії це були «ді» та «де».

— Навіть не знаю, на що ми розраховували, — протягнула я, виходячи з бібліотеки.

Маг мовчав. Здається, він і сам розумів, що це майже неможливо, та хотів бодай трохи підбадьорити мене після вчорашнього.

— Тут має бути архів. Будемо шукати не батька, а матір. Ти ж пам’ятаєш рік народження та дату?

— Ну так, я народилась узимку, — знизала я плечима. — Кілька днів тому, до речі.

Маг замислився, а потім його наче осяяло. Він витріщився на мене з німим питанням.

— Тебе судили у твій день народження? Чому ти мовчала?

— Не на часі було, взагалі-то. Та й не святкую я його. Не люблю зиму.

Озирнувшись довкола, я почала шукати вивіску, яка могла б допомогти знайти архів, поки Даміан, на диво, притих. Ми доволі швидко дійшли до архіву, де сиділа неприємна тітка, яка спочатку вперто не хотіла нас пускати. Довелося вигадувати сльозливу історію про втрачений рід, та вона лише байдуже здійняла густі брови, зморщивши лоба.

— Ще одні, які намагаються відшукати в рідні аристократів, пф, — незадоволено фиркнула вона. — Усе, що старше трьохсот років, у підвалі. Нічого там не перемішайте, шкуру здеру.

— Перегнула я з усміхненими людьми, звісно, — прошепотіла я магу, відходячи від стійки.

Він тихо пирснув, відчиняючи двері до підвалу. Звідти одразу вдарило густим запахом пилу та плісняви, тож довелося трохи почаклувати, щоб вигнати цю задуху назовні.

«Нехай сама цим дихає».

Ми розпочали пошуки. Їх полегшувало те, що селище було маленьким і людей тут мешкало не так уже й багато. Потрібно було знайти не мене, а жінку, яка померла під час пологів узимку, триста двадцять п’ять років тому. І навіть це звучало як безглузда надія.

— «…Віанна. Мати — Сайра. Народжена … року, померла під час пологів … року. Батько — Ірвін, травник. Народжений … року», — зачитала я вголос, намагаючись не видати хвилювання.

Та голос усе одно зрадницьки здригнувся на слові «батько». 

— Ірвін, — повторила я тихіше, торкаючись пальцем пожовклого рядка. — Травник. 

Ім’я було дивним. Чужим. Мій батько раптом перестав бути тінню без обличчя. Він мав ім’я. Ремесло. Жив тут, у цьому селищі, ходив цими вулицями, можливо, збирав трави на північних схилах і повертався додому з кошиком за плечима. 

— Тут може бути ще щось, — тихо промовив Даміан, гортаючи сторінки далі. — Якщо він був травником, його могли згадувати в громадських записах. Ліки, постачання, дозволи на збір рослин у лісі, податки…

— Податки, — глухо повторила я. — Як романтично.

— Мертві архіви рідко бувають романтичними, фіалко.

Я пирхнула, хоча в горлі все ще стояв клубок.

Ми продовжили шукати. Старі книги скрипіли палітурками, пил осідав на пальцях, а в підвалі було так холодно, що я вже перестала відчувати кінчики носа. Даміан час від часу підсвічував рядки маленькою кулькою світла, і тіні від наших рук повільно ковзали пожовклими сторінками. Минуло, мабуть, не менше години, перш ніж він раптом завмер.

— Ось.

Я миттєво підняла голову. Даміан обережно розвернув книгу до мене. Запис був короткий, зроблений іншою рукою, ніж попередній, але ім’я я впізнала одразу.

«Ірвін, травник із північної околиці. Дім біля старого ялівцю. Після передачі доньки церковному обозу залишився в селищі. Приймав хворих без оплати в зимові місяці. Помер … року. Похований на старому схилі, поруч із дружиною Сайрою».

Я перечитала рядки кілька разів, але вони не ставали зрозумілішими. Дім біля старого ялівцю. Передача доньки церковному обозу. Поруч із дружиною.

— Він… жив і помер тут, — прошепотіла я.

Усередині було дивно порожньо. Частина мене боялася знайти саме це. Інша — боялася не знайти нічого взагалі.

— Можемо піти? — запитала я, не відриваючи погляду від запису.

Даміан закрив книгу дуже обережно, наче всередині лежали не сторінки, а чиїсь кістки.

— Можемо.

Архіварка навіть не підняла на нас очей, коли ми вийшли з підвалу. Лише пробурмотіла щось про пилові сліди на підлозі, але я майже не чула її. На вулиці холод ударив у щоки так різко, що я мимоволі втягнула голову в комір. Селище жило своїм звичайним життям: хтось ніс кошики з хлібом, біля крамниці сперечалися двоє чоловіків, дитина тягнула за собою дерев’яного коника на мотузці. 

Старий ялівець ми знайшли не одразу. Він стояв на північній околиці, кривий і низький, зі стовбуром, покрученим вітрами. Біля нього давно не було жодного дому — лише нерівний клапоть землі, припорошений снігом, і кілька каменів, що, можливо, колись були частиною фундаменту.

Я зупинилася перед цим місцем і не змогла зробити ще крок.

— Тут?

Даміан мовчки оглянув землю, потім присів і торкнувся пальцями каменю, що ледь виступав із-під снігу.

— Схоже на залишки основи. Дім був невеликий.