Хижий птах

Дні підготовки до суду у Вежі тягнулися один за одним, не даючи жодного шансу спокійно подумати. Ми переймалися, що Еліза якось зможе виправдати власну «смерть» і знову поставить мене перед судом за напад, якого я навіть не вчиняла.

Після суду я почала інакше дивитися на Даміана. Якщо раніше він був для мене просто зібраним і беземоційним магом, то тепер став другом — тим, хто підставить міцне, хоч і кістляве, плече. Питати про його минуле було незручно. Він згадував, що також міг стати лиходієм, але вибрав інший шлях, і я не думала, що це було сказано просто так. Не від такої людини, як він.

— Якщо вона справді мертва, то хто тоді був на суді? — поставила я питання, яке не давало мені спокою.

— Еліза й була, — ледь чутно промовив маг, підпираючи голову рукою. — Та я поки не можу озвучувати здогадки вголос. Якщо я помиляюся — чудово. А якщо ні, то паніка нам ні до чого.

Серце від його слів закалатало, попереджаючи про тривогу, яка от-от накриє мене з головою.

— Якщо не планували казати, то й мовчали б, — невдоволено пирхнула я.

Він просто всміхнувся, видихнувши носом, на що я скривджено відвернулась і втупилася у вікно.

Маркіз уже мав повернутися в зимовий маєток. Цього року переїзд затягнувся зі зрозумілих причин — аж до початку морозів. Камін приємно тріскотів, відкидаючи тепле сяйво на шкіру. Енді заснув у мене на колінах, час від часу смикаючись уві сні, а Даміан, як завжди, гортав книгу, вивчаючи ще одне дивне закляття просто «щоб було».

Усе тут, у Вежі, стало мені таким звичним і рідним, що, здається, я почала забувати про необхідність тримати спину рівно, спілкуватися із самовпевненими аристократами та вчити їхні імена, які їм зовсім не личили.

Зловивши себе на думці, що я не хочу повертатися в той світ, я одразу згадала Кассіана. Я не пробачила його. Ще не змогла. Було дивно просто списати все на магію контролю й пробачити, адже, за словами Даміана, та магія лише підсилювала емоції та бажання, а не створювала їх із нічого.

Я обережно підвелася, притримуючи голову Енді, і поклала її на диванчик. Даміан підняв на мене очі, а я тихо сказала, що вже піду спати. Він кивнув і повернувся до книги. Суд призначили за тиждень, але я хотіла вислизнути на кілька годин і поговорити з маркізом начистоту. Бо вже не могла постійно думати про це, не знаючи сну.

Випросити камінь телепортації в Даміана було на диво легко. Він просто сказав брати, якщо треба, і пішов спати, наче такі речі взагалі не мали обговорюватися. Дивлячись на цей круглуватий камінчик, я вертіла його в руках, намагаючись опанувати серце. Та діватися було нікуди.

«Як вирішила — треба йти», — заспокоювала я себе.

Розтрощивши камінчик підбором черевика, я перемістилась у кабінет маркіза. Нудило вже не так сильно, як раніше, та в животі все одно наче щось перевернулося, і хотілося присісти. Кабінет був порожній. Цю ніч маркіз проводив у спальні, і це мимоволі змусило мене посміхнутися.

Крокуючи темними коридорами, я віталася з лицарями, які траплялися дорогою, та з поодинокою прислугою. Усі вони були здивовані моєю появою, але нічого не говорили. Вочевидь, маркіз попередив їх про свою обіцянку мені.

— Ваша Світлосте? — без стуку увійшла я до його спальні.

Він мирно спав, і я на мить пошкодувала, що прийшла так пізно. Та це був єдиний час, коли я могла відлучитися з Вежі без зайвих питань. Я обережно сіла на край ліжка, відкинула назад полу пурпурового плаща й злегка торкнулась маркіза рукою.

Він щось невдоволено промимрив, але не прокинувся.

— Це надовго… Маркізе! — крикнула я йому на вухо.

Кассіан смішно скрикнув і різко розплющив очі, кліпаючи так розгублено, що я ледь не пирхнула.

— Перепрошую, ви дуже міцно спите.

Я прикрила рота долонею, намагаючись не сміятися з переляканого чоловіка, який, мабуть, уже встиг подумки попрощатися з життям. І лише за мить зрозуміла, що могла вигадати щось краще.

— Віанно? — здивовано прохрипів він. — Це сон?

— Не зовсім. Я ненадовго.

Я запалила магічний світильник, і кімната осяялася теплим, неяскравим світлом, змушуючи сонного маркіза мружитися. Він виглядав таким своїм і таким чужим водночас. Змучений недавніми подіями, з темними колами під очима, але все такий же красивий.

Я труснула головою, відганяючи ці думки, і запропонувала Кассіану спершу вислухати мене, а вже потім говорити самому. Він невпевнено погодився й пересів у крісло.

— Мені треба було виговоритись, — я закинула ногу на ногу, — поки в мене немає сил пробачити вам. Я почувалася тоді зрадженою. І наче зараз розумію, що в цьому не лише ваша вина, та…

— Та я все одно це зробив.

Я кивнула.

— Зробили. Ви хотіли вбити мене, — він опустив погляд, і я зрозуміла, що вгадала. — Але я не можу винити тільки вас. Я теж мала настояти, щоб ви вислухали мене, а натомість вирішила, що воно якось саме минеться.

Кассіан здивовано підняв погляд, у якому проблиснула обережна надія.

— Зараз я знову просто простолюдинка. Точніше — «вищий маг Вежі». Та від цього я не стала бажанішою гостею на прийомах аристократів. Навпаки. А ще ви забрали в мене прізвище, навіть не запитавши. А я довірилася вам, думаючи: «він знає краще». Та ви не знали…

Він стискав руки в замок так сильно, що кісточки побіліли. Я сіла поруч і накрила їх своєю долонею. Маркіз аж сіпнувся від цього дотику.

— Направду кажучи… я теж не знала, — тихо промовила я. — Я хотіла, щоб усе вирішили за мене, бо «мені обіцяли». Але мої друзі мали на увазі зовсім не це. Вони просто хотіли, щоб я жила своє життя, а я пливла за течією й чекала від вас більшого, ніж ви могли дати. Легше звинуватити вас у всіх образах, ніж визнати, що в більшості з них винна я сама.

— Ні, Віанно, я…

— Тс-с-с, я не договорила, — сказала я, випроставшись. — Якби я тоді змогла впоратися з емоціями, якби пішла до вас із відвертою розмовою, всього цього могло б і не бути. Але зроблено те, що зроблено. Вибачте мене.