Хижий птах

За місяць до цього. Маєток Монтеро. Анна.

Маркіза Віанна несподівано зникла, а нам, слугам, нічого не пояснювали. Було лише зрозуміло, що вона раптом стала небажаною гостею. Маркіз відтоді був сам не свій: постійно втомлений, роздратований і злий. Слуги потерпали від нього, як ніколи раніше. Він завжди був стриманим і ввічливим навіть із трубочистами, але з появою Елізи все змінилося.

На цьому тлі вона здавалася спокійною та ніжною. Часто захищала прислугу від нападів гніву маркіза, лише прикладаючи руку до його передпліччя, і він майже одразу стихав. Більшість полюбили її та вже відкрито почали паплюжити честь моєї леді. Та я противилась. Леді Віанна була світлою людиною, яка ніколи б не підняла руку на того, хто цього не заслужив.

Маркіза Еліза часто демонструвала «рану» на шиї, наче ненароком зойкаючи, коли хтось її помічав. Їй усі співчували, а я намагалася триматися осторонь. Надворі засніжило, і я мимоволі згадувала, як сильно леді не любить холод, та гадала, чи не мерзне вона у Вежі. Я не мала навіть можливості зв’язатися з нею листом, адже у Вежу не міг писати кожен, кому заманеться.

Одного разу ця жінка покликала мене поговорити, і я не мала вибору. Вона сиділа у красивих світлих покоях, одягнена в кремову пишну сукню, і ліниво, майже беземоційно дивилась у вікно.

— Маркізо… — невпевнено почала я після стуку. — Кликали?

Попри мороз надворі, вікна в покоях маркізи завжди були відчинені. Вона пояснювала це любов’ю до холоду, та навіть цим таку дивну звичку було складно пояснити.

— Анно, — протягнула вона з посмішкою, — сідай.

Я невпевнено присіла на стілець навпроти. Він дивно контрастував з усім, що було в цій кімнаті, наче його підготували спеціально для мене.

— Сумуєш за Віанною?

Згадка про леді відгукнулась у серці уколом. Я кивнула, міцніше стиснувши поділ сукні. Маркіза якусь мить мовчала, поправляючи довгі рукавички, а потім знову перевела на мене погляд.

— А чому не напишеш їй листа? Я можу попросити Кассіана допомогти його надіслати, — вона приклала долоню до обличчя. — Сумно, що так вийшло. Та, можливо, хоча б тобі вона відкриється.

По хребту пробіг холодок. Не від протягу з вікна, а від її дивного бажання зв’язатися з леді. Я невпевнено поправляла складки фартуха, намагаючись не вдивлятися в обличчя маркізи.

— Можливо…

— Не соромся, пиши.

Вона швидко вклала мені в руки дешевий папір, чорнило й перо, наче вони були підготовлені заздалегідь, як і цей твердий стілець. Я не могла втриматися під напором жінки, тому невпевнено почала виводити неохайні літери просто на коліні — під диктовку маркізи, призначаючи леді зустріч у столиці.

Та лист не отримав відповіді. Мабуть, тому, що був відправлений від імені маркіза, який образив леді.

Еліза змушувала мене писати знову й знову, з кожним разом стаючи все злішою та наполегливішою. Одного разу за кляксу вона вдарила мене й змусила переписувати все спочатку. Я тремтіла, сидячи на підлозі, і писала короткі повідомлення з проханнями про зустріч, на яку, мабуть, леді все одно не прийшла б.

Тим часом заголовки газет ставали дедалі гіршими. Я перестала читати щотижневі випуски, бо вже не могла змиритися з тим, що там писали. Мене почали ставити на нічні чергування, чому я була невимовно рада, адже Еліза ніколи не покидала покоїв і не кликала прислугу серед ночі. Вона лякала мене, але чим саме — я не знала. Багато аристократів поводилися схоже: холодно, зверхньо, з удаваною лагідністю. Та в ній було щось справді неприродне. Щось таке, чого взагалі не мало існувати.

Я безцільно ходила нічним коридором, минаючи покої маркізи, аж раптом почула з її кімнати гидкий скрегіт. Двері спальні були прочинені, і я наважилась зазирнути всередину. Те, що я побачила, неможливо було пояснити словами. Маркіза сиділа біля столика й пришивала клапті шкіри до рук, з яких зняла рукавички. По кімнаті були розкидані бинти, а навпроти, на металевому хірургічному підносі, лежав закривавлений скальпель.

Я затиснула рот рукою, намагаючись стримати скрик. Підвівши погляд до обличчя маркізи, я побачила, як шкіра на ньому висить, наче ганчір’яна маска, погано натягнута на щось чуже. У цю ж мить на подвір’ї здійнявся шум. Лицарі забрязкали обладунками, пробігаючи коридором, а я кинулася подалі від спальні Елізи. Дорогою зіткнулась із маркізом: він налетів на мене так сильно, що розбив собі губу, перекотившись по підлозі. Та навіть не звернув уваги ні на кров, ні на мене. Лише підняв меч і побіг за лицарями, мов маріонетка, якій смикнули нитки.

Я підвелася, притискаючи долоню до плеча, що боліло від удару. Обернувшись, побачила, як до мене наближається біла постать. Страх заполонив тіло, і я швидким кроком рушила вперед, а тоді майже інстинктивно звернула до кабінету маркіза, який той залишив відчиненим.

Мене хтось різко схопив і затиснув рот долонею. Я почала пручатися, намагаючись вирватися, але постать лише сильніше притиснула мене до себе.

— Ч-ш-ш, це я.

Вона зняла маску, і я побачила під нею леді. На мить у грудях щось затріпотіло від полегшення: вона була тут, жива, у темному плащі, велична й зосереджена. Та вже наступної миті я згадала, що за мною йшло «воно». 

Я вихопила маску з рук Віанни й силоміць повернула їй на обличчя, а потім натягнула капюшон накидки так низько, щоб сховати навіть пасма волосся. Те, що я побачила в покоях Елізи, не мало дістатися до моєї леді так, як воно того бажало. За дверима почулися шурхотливі кроки — повільні, неправильні, наче хтось волочив за собою тіло, яке погано слухалося.

— Біжіть. Воно шукає вас, — прошепотіла я й злегка штовхнула Віанну назад, закриваючи її собою.

Вона зникла в просторі майже беззвучно. Лише повітря здригнулося, залишивши по собі слід магії.

Я сковтнула грудку й втупилася в двері, чекаючи побачити те, до чого сама була не готова. Та за дверима хтось завмер. Потім почулося тихе шкряботіння по стіні, ніби воно шукало шлях, намацувало простір, дослухалося до повітря — і не могло знайти того, кого щойно втратило.