Правосуддя (5)

Імператорський розпорядник повів нас до виходу коротшим бічним проходом, щоб оминути натовп, який уже розливався коридорами палацу глухим, схвильованим гулом. Я йшла поруч із Даміаном і намагалася не озиратися, хоча відчувала на собі десятки поглядів. Ще кілька годин тому вони прийшли дивитися, як мене розчавлять. Тепер не знали, кого боятися більше: мене, Вежу чи ту жінку, яка, можливо, взагалі не мала права існувати.

— Не прискорюй крок, — тихо промовив Даміан, навіть не повертаючи голови. — Якщо побіжиш, вони вирішать, що ти тікаєш.

— А якщо я дуже хочу втекти? — так само тихо запитала я.

— Тоді роби це з прямою спиною.

Я ледь помітно стиснула губи, не знаючи, чи хочу засміятися, чи вдарити його ліктем у бік. Ларрі йшов позаду, напружений до межі. Він увесь час озирався, ніби очікував, що хтось зі знаті зараз кинеться на нас із ножем просто в коридорі. Певно, після всього, що сталося, це вже навіть не здавалося неможливим.

Біля високих дверей, що вели до внутрішнього двору, нас наздогнали важкі кроки. Я зрозуміла, хто це, ще до того, як почула голос.

— Даміане.

Маг зупинився неохоче, з таким виразом обличчя, ніби його змусили відкласти справді цікаву книгу заради чергової дурниці. Я теж зупинилася, хоча все всередині вимагало йти далі. Кассіан стояв за кілька кроків від нас, блідий, виснажений, із темними колами під очима. На ньому була парадна форма дому Монтеро, але зараз вона виглядала чужою.

— Мені потрібна перевірка зараз, — глухо сказав він.

Даміан повільно примружився.

— Суд щойно наказав провести магічний огляд. Його проведуть.

— Не «колись». Зараз.

— Маркізе, — Даміан говорив рівно, але в його голосі вже починав проступати холод, — якщо ви думаєте, що я дозволю вам перетворити це на драматичне очищення совісті прямо в коридорі, то мушу розчарувати.

Даміан ступив уперед, закриваючи мене собою. Кассіан навіть не відреагував на різкість. Його погляд ковзнув повз Даміана й зупинився на мені. Я відчула, як усе тіло напружилося, наче готуючись до удару, хоча він не зробив жодного руху в мій бік.

— Я не прошу пробачення, — тихо сказав він.

— І правильно, — відповіла я, змушуючи голос звучати спокійно. — Бо я б його не прийняла.

Кассіан опустив погляд. Він лише кивнув так, ніби саме цього й очікував.

— Я знаю.

Між нами зависла тиша. Десь за дверима внутрішнього двору кричали слуги, хтось поспіхом віддавав накази, бряжчали обладунки. Палац жив, метушився, намагався втримати порядок після тріщини, яка щойно пройшла крізь його гладку мармурову шкіру. А я стояла навпроти Кассіана й не могла зрозуміти, що болить сильніше: те, що він справді був під впливом, чи те, що я все одно пам’ятала його погляд.

— Я хочу знати, що зі мною зробили, — нарешті промовив він. — Не для суду. Для себе.

Даміан мовчав кілька секунд, вивчаючи його обличчя. Потім перевів погляд на мене, ніби питав без слів, чи витримаю я це. Мені хотілося сказати, що ні. Що я не хочу стояти поруч, поки з нього витягують докази його невинності або вини. Що я взагалі не хочу зараз бачити його обличчя, в якому одночасно було стільки болю й надії. Але замість цього я лише ледь помітно кивнула.

— Добре, — сказав Даміан. — Але не тут. У бічній залі. І без вашої «матері».

Кассіан здригнувся на останньому слові.

— Вона під вартою?

— Вона під наглядом імператорської гвардії, — сухо відповів Даміан. — Наскільки це взагалі щось означає, якщо ми досі не знаємо, хто вона.

Кассіан стиснув щелепу, та нічого не сказав. Розпорядник, який стояв неподалік і намагався зробити вигляд, що не чує жодного слова, поспішно провів нас до невеликої зали з вузькими вікнами й темними дерев’яними панелями на стінах. Тут було значно тихіше. Лише за дверима час від часу проходили гвардійці, і їхні кроки глухо відлунювали кам’яною підлогою.

Даміан наказав усім зайвим вийти. Ларрі залишився біля дверей, бо я попросила його залишитися. Кассіан помітив це, але не заперечив. Можливо, зрозумів, що після всього я маю право залишити поруч того, хто не відвернувся, коли мені це було необхідно.

— Сядьте, — коротко кинув Даміан, вказавши на крісло посеред кімнати.

Кассіан слухняно сів. У цьому було щось неправильне. Він завжди здавався людиною, яка сама вирішує, куди стати, коли говорити, кому дозволити наблизитися. А зараз сидів нерухомо, поклавши руки на підлокітники, і чекав, поки хтось інший скаже йому, що з ним не так.

Даміан підійшов ближче, витяг із внутрішньої кишені тонкий срібний інструмент, схожий на голку без вістря, і провів ним у повітрі перед обличчям Кассіана. Спершу не сталося нічого, та потім біля скронь маркіза проступили тонкі темні прожилки, схожі на тріщини у старому склі.

— Це не свіже, — тихо сказав Даміан.

Я відчула, як у грудях похололо.

— Що означає «не свіже»?

— Те й означає, фіалочко, — всміхнувся Даміан, але усмішка не торкнулася очей. — Вона з самого початку почала «обробляти» маркіза. Викручувала захисний механізм так, щоб він бачив загрозу там, де йому її показували. Простіше — підсилювали вже існуючі почуття.

— Підсилювали… — протягнула я зводячи брови.

Кассіан повільно розплющив очі й подивився на мене.

— Я пам’ятаю сад, — сказав він тихо. — Уривками. Її голос. Ваше обличчя. Вітер. А потім… таке відчуття, ніби все, що я знав про вас, хтось на мить перевернув. Я бачив не вас, я бачив небезпеку. Для неї. Для себе. Для всього, що мав захищати.

Я мовчала, бо кожне його слово різало глибоко зсередини.

«Всього, окрім мене…» — промайнула сумна думка.

— Ви мусили мене вислухати, — сказала я.

— Так.

— Хоч на мить. Хоч одне слово.

— Так.

Я відчула, як у горлі знову підіймається та сама грудка, але цього разу змусила себе не відвертатися. Кассіан повільно перевів погляд на Ларрі. Той стояв біля дверей блідий, явно не бажаючи ставати частиною цієї розмови. Кассіан підвівся б, якби Даміан не поклав руку йому на плече, змушуючи лишитися на місці.