Правосуддя (4)

Напередодні палац надав дозвіл на телепортацію, тому Даміан відкрив портал так само невимушено як і всі свої закляття та урочисто провів мене крізь нього. Холод Вежі різко змінився на гул палацу. 

Ми опинилися в широкому мармуровому коридорі, де від кожного кроку лунав сухий відгомін. Уздовж стін стояли гвардійці в парадних обладунках, нерухомі, мов статуї. Їхні погляди ковзнули по мені — не відкрито вороже, але насторожено, з тією неприємною цікавістю, з якою дивляться на людину, чиє ім’я вже кілька тижнів роздирають газети.

Попереду нас чекав імперський розпорядник. Він коротко вклонився Даміану, тоді значно стриманіше — мені, і жестом запросив іти за ним.

Я йшла рівно, хоча пальці під рукавичками судомно стискали тканину плаща. Ларрі ступав поруч, трохи позаду, і я краєм ока бачила, як він напружено стежить за кожним рухом гвардійців. Даміан, навпаки, виглядав байдужим. 

Двері судової зали були високими, темними, оздобленими золотими гербами імперії. Дві масивні стулки відчинилися перед нами з важким скрипом. Усередині було холодно. 

Судова зала нагадувала храм, у якому поклонялися не богам, а владі. Висока склепінчаста стеля губилася в тіні, а вузькі вікна під самим верхом пропускали всередину бліде ранкове світло. Воно лягало на мармурову підлогу довгими смугами, схожими на леза.

У центрі зали стояло місце для обвинувачених — невисокий кам’яний поміст, обведений тонким золотим колом печаті. Я одразу зрозуміла його призначення: не дати мені застосувати магію без дозволу.

На підвищенні навпроти розташовувався імператорський суд. У центрі, на високому різьбленому кріслі з гербом Ровелії, сидів сам імператор. Троє суддів у темних мантіях із золотим шиттям сиділи трохи нижче, за довгим різьбленим столом. Біля них, ще на сходинку нижче, влаштувався судовий писар із товстою книгою протоколів, чорнилом і вже підготовленими копіями документів. 

Ліворуч сиділа знать. Вони шепотілися, ховали усмішки за віялами, обмінювалися поглядами й удавали, що прийшли сюди заради справедливості, а не видовища. Я впізнала кілька облич із прийомів. Тепер вони дивилися на мене так, ніби ніколи не посміхалися мені й не називали мене цікавою. Праворуч стояли гвардійці та кілька представників палацу.

А трохи далі я побачила Кассіана. Серце неприємно стиснулося. Він стояв біля місць дому Монтеро, блідий, з темними колами під очима. Поруч із ним сиділа Еліза — рівна, спокійна, у бездоганній сукні, з тонкою пов’язкою на шиї. Її сірі, мертві очі одразу знайшли мене, і губи ледь помітно здригнулися в майже ласкавій усмішці.

Я відвела погляд першою. Стримуючи вир емоцій та ненависть до цієї жінки.

— Віанна фон Аверналь, маркіза Ліорану, — гучно оголосив розпорядник, і в залі миттєво стало тихіше.

Десь серед знаті почувся ледь чутний шепіт:

— Якщо вона взагалі маркіза…

Я зупинилася біля кам’яного помосту й повільно підняла підборіддя. Даміан став праворуч від мене, не опускаючи теки з доказами. Ларрі залишився трохи позаду, але досить близько, щоб я відчувала його присутність.

Судовий писар умочив перо в чорнило.Один із суддів нахилився вперед.

— Почнімо, — промовив імператор. 

Він промовив це не гучно, але цього вистачило, щоб знать, яка пожирала мене поглядом, одразу змовкла. Я нервово стискала руки поклавши їх на поміст, чого вимагали правила суду й старалась не дивитись в сторону Кассіана. 

Старший суддя підвівся, розгортаючи перед собою сувій.

— Перед Його Імператорською Величністю та Високим судом Імперії Ровелія постає Віанна фон Аверналь, відома як маркіза Ліорану. Перше обвинувачення — причетність до нападу під час осіннього фестивалю, що спричинив масову паніку, поранення та смерті підданих імперії й порушення громадського порядку.

У залі прокотився стриманий шепіт. Я стояла в центрі золотого кола, відчуваючи, як печать під ногами ледь помітно пульсує, нагадуючи тримати себе в руках. Даміан зробив крок уперед.

— Захист має докази, які спростовують це обвинувачення.

Суддя перевів на нього погляд.

— Очільнику Вежі, копії документів були надані судовому писарю заздалегідь.

— Саме так, — спокійно підтвердив Даміан. — Оригінали при мені.

Він поклав на стіл перед писарем запечатану теку. 

— Ці документи були вилучені мною одразу після огляду сховища, — продовжив Даміан рівним голосом. — Маркіз Монтеро був присутній під час їхнього виявлення й може підтвердити справжність місця, якщо суд вважатиме це необхідним.

Кассіан, що стояв біля місць дому Монтеро, ледь помітно напружився. Суддя кивнув писарю. Той швидко перегорнув підготовлені копії, звіряючи їх із оригіналами.

— У документах, — промовив Даміан, — міститься детальний план нападу на фестиваль. Час, місце, кількість виконавців, схема відступу. А головне — розбір способу імітації закляття леді Віанни.

Зала знову загомоніла, цього разу гучніше.

— Імітації? — перепитав один із суддів.

— Саме так. Її магічний почерк був скопійований навмисно, — Даміан підняв один із аркушів. — Після газетних публікацій її закляття стало достатньо впізнаваним, щоб використати його як чужий підпис на злочині.

Обвинувач у темно-синій мантії різко підвівся.

— Навіть якщо ці документи справжні, це не знімає інших питань. Особливо питання її особи. Чому Високий імперський суд узагалі розглядає справу жінки, яка не є маркізою Ліорану?

У залі стало тихо. А потім хтось із лав знаті різко вигукнув:

— Якщо вона простолюдинка, чому її не судять як простолюдинку?!

— Вона обманом проникла в аристократичне коло!

— За таке треба вішати без усіх цих церемоній!

Шум швидко наростав. Голоси змішувалися, вдаряли об кам’яні стіни. Я відчула, як кров відливає від обличчя, але змусила себе стояти рівно. Даміан навіть не повернув голови до залу.

— Достатньо, — сказав він неголосно.

Імператор, який досі мовчав, повільно підняв руку. Шум урвався.