Правосуддя (2)

Я сиділа, огорнута теплою ковдрою, із чашкою смачного какао в руках — немов дитина. Поруч сидів Даміан і час від часу підкидав дрова в камін. Моя образа не зникла повністю, та я нарешті прийняла її як частинку, а не всю себе.

— Віанно-о-о, — протягнув Енді, забираючись до мене під ковдру, — на вулиці холод псячий.

Я злегка всміхнулась, відчувши, як холодні руки Енді перехопили чашку з моїх рук. Даміан не звернув на це уваги, читаючи якусь книгу в темній обкладинці.

— Що читаєте? — поцікавилась я, вкриваючи замерзлого хлопця.

— «Як стати адвокатом зла», — відрізав він у спробі пожартувати. — А якщо серйозно, то вивчаю закони імперії. Суд уже через тиждень. Маркіз не подавав проти тебе офіційний позов, та народ упевнений, що ти накоїла справ і маєш постати перед судом.

— А що щодо Елізи та її дивних знань про мене? Вона може стояти за всім цим?

— Це нам ще треба з’ясувати: чи вона та сама «Сова-1», чи лише ще один ферзь на шахівниці.

Я замислилась, дивлячись у вікно, за яким уже опустилася темна ніч. Імперія не могла засудити мене без доказів, та поки я сиділа тут — там хтось ці докази створював.

Мені потрібно було захистити свою честь у суді, а для цього — знайти те, що не залишить жодних сумнівів у моїй невинності.

Даміан зазначив, що документи, які вони з маркізом знайшли в нетрях, залишилися в нього, і саме вони могли допомогти мені виправдати хоча б «напад» під час фестивалю. Усе інше якось саме підтягнулося б.

Але треба було пробратися в маєток і знайти ці документи, не перетинаючись із господарем, а тим паче з Елізою.

Даміан розписував план і якісь формули на дошці, а я намагалася все запам’ятати. Рушити в маєток я мала сама, під покровом глибокої ночі. Маг навчив мене закляття зламування замків, узявши обіцянку, що я не використовуватиму його для крадіжок.

Я відмахнулась від цього звинувачення, а він ущипнув мене за руку змішуючи слухати. 

Ми готувалися кілька днів. Для мене підготували темний одяг і венеційську маску, що повністю закривала обличчя, — на випадок, якщо мене все ж спіймають. У кишенях лежали камені телепортації. Даміан справді розкидався ними, як цукерками.

Ми прикинули на карті маєтку, де можуть зберігатися документи. Найлогічніше — у сейфі кабінету, який я мала відчинити магією.

Я тривожно перебирала пальцями в тонких темних рукавичках, дивлячись на годинник, що саме пробив другу ночі. Даміан дав мені останні настанови й перемістив просто на дах маєтку, щоб я одразу не зіткнулася зі слугами або з кимось гіршим.

Залишатися непомітною на засніженому даху було складніше, ніж я собі уявляла. Серце шалено калатало в панівній тиші. Повний місяць осявав балкони холодним срібним світлом. Де-не-де в маєтку ще горіли вогні, але більшість вікон були безжиттєво темними.

Я мала забратися всередину через вікно кабінету. Проблема була в тому, що там міг бути маркіз. Кассіан часто засиджувався допізна й іноді засинав просто там, серед документів і напівпорожніх чашок кави.

Тож спершу я мала перевірити кабінет. А якщо він там — виманити його звідти, давши собі хоча б кілька хвилин на пошук документів.

Магія підхопила мене, і я минула крило маєтку, переміщаючись між потоками вітру якомога непомітніше й чекаючи, поки місяць сховається за хмарами. Вітер м’яко опустив мене біля вікна кабінету, одразу розчищаючи сніг під ногами, щоб не залишити слідів. Як я й очікувала, під блідим світлом свічки на дивані спав маркіз.

Моє серце зрадницьки стиснулося при вигляді нього. Хотілося просто втекти, та я не могла.

Я обережно притиснула долоню до холодного скла й зазирнула всередину. Кассіан лежав незручно, напівсидячи, зі схрещеними на грудях руками. На столі перед ним темніли розкидані папери, поруч стояла давно охолола чашка. Він виглядав виснаженим. Блідим. Зовсім не схожим на того самовпевненого маркіза, якого я знала. 

«Не дивися на нього. Не зараз».

Потрібно було здійняти галас, який змусив би навіть найстриманішого лицаря забути про варту. Неподалік розташовувалася конюшня — ідеальний інструмент для мого задуму.

Вітер знову підхопив мене, безжально тріпаючи поділ плаща, і м’яко опустив ближче до стійл, де в нічній тиші мирно відпочивали тварини.

— Пробачте… — ледь чутно прошепотіла я, відчуваючи провину перед ні в чому не винними створіннями.

Помахом руки я спрямувала потік повітря, який із гуркотом відчинив масивні двері конюшні. Далі, рух за рухом, відмикала засуви стійл, підганяючи коней невидимим кнутом із розгніваного вітру.

Благородні тварини злякано іржали, ставали дибки, били копитами об дерево й стрімким потоком виривалися на волю. Тупіт десятків ніг розірвав нічну тишу.

Щойно почувся брязкіт обладунків — варта зреагувала, — я стрімкою тінню перемістилася назад, перелітаючи через засніжену покрівлю маєтку.

Усе відбулося саме так, як я й розраховувала.

Кассіан вибіг із кабінету на шум, на ходу перехоплюючи руків’я меча. Це був мій єдиний шанс. Злегка натиснувши на раму магією, я змусила вікно піддатися. Коротким імпульсом збила сніг із черевиків, щоб не залишити мокрих слідів, і безшумно прослизнула всередину.

У кабінеті пахло бузком і паперами.

Я швидко переглянула стоси документів на дубовому столі, але там були лише звіти про постачання та господарські записи — нічого, що стосувалося б моєї справи чи того абсурдного звинувачення.

Серце калатало десь у горлі. Залишався останній варіант. Я підійшла до важкого металевого сейфа, що ховався в тіні масивних книжкових полиць.

Я приклала вухо до холодної поверхні, намагаючись вловити ритм механізму. Замість того щоб покладатися на грубу силу, я розслабилась і дозволила магії тонким шлейфом просочитися крізь шпарини в металі.

Мої пальці ледь торкалися масивного диска. Кожен рух супроводжувався майже непомітним коливанням повітря всередині замка. Завдяки тренуванням із Даміаном я навчилася відчувати перепони через вібрації магії. І зараз кожне клацання внутрішніх циліндрів віддавалося в кінчиках пальців, наче удари серця.