Правосуддя (1)

Даміан, на диво, нічого не питав. Він дозволив мені кілька днів лежати в кімнаті, лише час від часу зазираючи, щоб перевірити мій стан.

Кассіан без кінця надсилав листи, які я одразу спалювала в каміні, навіть не відкриваючи. Я не мала бажання слухати його. Якщо магія договору спрацювала — отже, меч на мене він підняв зі злими намірами.

Врешті-решт я вийшла з кімнати. Було складно, та просто лежати й дивитися в стелю, уникаючи проблем, теж не було виходом. Енді підготував мені новий одяг, і я нарешті змінила сукню на зручні штани.

— Даміане, — постукавши до його кабінету, почала я, — я готова.

Маг підняв на мене очі. Він був, як завжди, мовчазний, але в його діях відчувалося щось тепле. Наприклад, він подарував мені фіолетові теплі рукавички та накидку з хутром, щоб я не мерзла, адже почалася зима.

— Фіалко, я б хотів почути все від тебе. Ларрі, звісно, пояснив ситуацію, та я маю зібрати всю інформацію докупи.

Він виглядав серйозним, і моє серце пропустило удар. Було страшно, що він також мені не повірить. Побачивши мій ступор, він поволі підійшов і по-батьківськи пригорнув мене за плечі.

— Розповідай.

І я розповіла. Усі деталі, усі слова, які почула від Елізи, її провокацію та реакцію маркіза — таку непритаманну йому реакцію.

Даміан слухав, інколи поправляючи окуляри, і щось нотував у свій обшарпаний блокнот. Щойно я закінчила, він зняв окуляри, відклав їх убік і цокнув язиком.

— Тобі не здалося це дивним? Еліза з’явилася одразу після того, як ти повернулась. Попри новини в газетах, які досі вважали тебе винною в інциденті на фестивалі. А потім робила все, щоб ти якнайменше перетиналася з Кассіаном, і зрештою влаштувала таке…

Я відмахнулась, байдуже поглянувши на Даміана. Не хотілося виправдовувати маркіза магією чи впливом матері. Він зробив те, що зробив, і пояснень я поки не хотіла чути. Маг голосно видихнув і піднявся. Здається, він дав мені простір і не намагався залізти в голову, щоб розжувати те, що сам уже побачив. Я б усе одно не хотіла це чути.

Маг зайняв мене тренуваннями. Я ставилася до цього якось байдуже: ночами завчала різноманітні закляття, а вдень випробовувала їх усередині силового поля, де маги відточували свої вміння.

Моя сила та вправність зростали, та радості від цього я не відчувала.

Газети дедалі сильніше розганяли новину про те, що я шпигунка Ліорану, яка напала на маркізу Монтеро, щоб привласнити її титул. І це був ще не найгірший заголовок. Вони прагнули звинуватити мене в усіх гріхах імперії — навіть у незаконних поставках каменів мани.

Я байдуже відкидала одну щотижневу газету за іншою, дедалі глибше поринаючи в морок власних думок. Мені не хотілося виправдовуватися. Не хотілося когось від чогось рятувати. Я була б навіть рада, якби імперія впала через власну дурість.

Та мене тримало лише те, що Ізель також була жителькою цієї імперії. Анна. Люциан. Усі люди, які мені вірили.

Особливо Люциан, який без кінця надсилав листи у Вежу, намагаючись зрозуміти ситуацію й підбадьорити мене. За його словами, Кассіан перестав із ним спілкуватися вже за тиждень після мого повернення у Вежу. Він виганяв його щоразу, коли той приїздив поговорити, називаючи співучасником.

Щось справді відбувалося. Та мені все одно було байдуже. Досить із мене бути героїнею, яку ніхто й ніколи не визнає.

Вулицю замело пухким снігом — за ним не було видно навіть крон дерев. Він виблискував на зимовому сонці, засліплюючи очі. Я тренувала атакувальні закляття, збиваючи цей сніг із гілок.

Даміан навчив мене «літати» за допомогою вітру та швидко переміщатися по землі, не витрачаючи надто багато мани, тож я швидко розчистила подвір’я й дерева, зібравши сніг вихором у високу заметільну гірку, з якої весело катався Енді.

Мої руки навіть у рукавичках замерзли, а ніс і щоки неприємно щипав мороз.

— Віанно, — почувся голос Даміана.

Посеред білого світу його темний силует виглядав так, ніби був зайвим у цій картині, перетягуючи всю увагу з пейзажу на себе.

— Ми маємо з’явитися в палаці, — тихо, але чітко промовив він, наблизившись. — Тебе викликають на суд.

Я навіть не відвела очей від гірки, спостерігаючи за Енді, й просто кивнула.

— Як треба, то треба. Коли?

Поглянувши на Даміана, я помітила, що він виглядав… дивно. Його обличчя застигло в незнайомому мені виразі — щось між злістю й роздратуванням, із краплиною смутку.

— Ти взагалі не переймаєшся цим? — він стукнув пальцем мені по чолу. — Тебе судитимуть за напад, і ти маєш захищатися, не маючи надійних свідків.

— Я б радше зрівняла імперію із землею, ніж знову доводила комусь, що варта розуміння, — насупилась я, здіймаючи вихор зі сніжинок.

— Ходімо, ми маємо поговорити. Енді! — крикнув він хлопчині, який втомлено сидів біля підніжжя гірки. — У тебе також є обов’язки.

Енді невдоволено тупнув ногою, показав язика й попрямував за нами, залишаючи єдину забаву у Вежі.

Ми сиділи на верхньому поверсі Вежі, звідки відкривався неймовірний вид на засніжений ліс. Кімната мала заокруглену стелю, розписану печатками та рунами, а навколо панував безлад — як і майже всюди у Вежі.

— Фіалко, — тихо промовив Даміан, сідаючи в крісло навпроти. — Ти маєш право злитися, розчаровуватися й сумувати. Та я не стану підтримувати тебе на шляху становлення лиходійкою.

Я розплющила очі ширше й поглянула на нього.

Маг склав руки в замок, обпершись ліктями на коліна, і, здавалося, ретельно зважував кожне сказане слово.

— Лиходійкою? — хрипло озвалась я, неначе саме це слово різонуло мене зсередини.

— Нею. Я також міг стати лиходієм. Злом, яке закарбувалося б в історії імперії невиліковним шрамом. Та не став. І ти не маєш стати. Особливо через чоловіка, який перебуває під впливом чогось значно лихішого, ніж ми уявляємо.

Я затамувала подих, не відриваючи погляду від Даміана. Він говорив дивні речі — речі, які я не могла усвідомити. Або просто вперто не хотіла.