Під тінню Монтеро

Холод пробирав до кісток, і я намагалася стримувати стукіт зубів, сидячи навпроти непорушної маркізи, якій, здавалося, взагалі не було холодно. Її сиве волосся розвіював вітер, поки вона пила чай, не відриваючи від мене погляду.

— Ти знала, що троянди люблять сонце? — неочікувано неформально запитала вона.

Я заперечно похитала головою, на що вона пирхнула.

— Звісно, звідки тобі знати, — маркіза надпила чай. — А от фіалкам потрібна легка тінь. Якщо вони вилізуть на сонце — воно їх спалить.

— Що? — насупилась я, розуміючи, до чого вона веде.

— Що й очікувалося довести, фіалка… — останнє слово вона промовила по складах, немов розмовляла з розумово неповноцінною.

— Якщо ви маєте до мене якісь претензії, кажіть прямо. Я не з тих, хто проковтуватиме образу навіть від матері коханого чоловіка.

Вона завмерла, а потім голосно зареготала, виливши на себе чашку чаю.

— «Коханого»? Він — і хтось такого брудного походження? Не сміши.

Вона елегантно витирала чай із подолу сукні, коли почав накрапати дощ.

— Моррет… Це прізвище тобі подарував предок Монтеро?

Я заціпеніла, вперше за багато місяців почувши своє справжнє прізвище.

— Хто ти така? — процідила я крізь зуби, повільно піднімаючись.

— Ти лише інструмент для досягнення мети, фіалко. Грай за правилами — і проживеш стільки, скільки тобі відведено. А якщо ні… — вона провела великим пальцем по своїй шиї, залишаючи там тонку подряпину.

— Хто ти, бляха, така?! — я здійняла навколо себе вихор, який закручував краплі дощу, не даючи їм торкнутися мене.

Еліза лише всміхнулась і різко впала, принагідно штовхнувши стіл убік. Вона вдала зляканий вигляд і почала відповзати від мене по мокрій траві.

— На допомогу! — заверещала вона.

Миттєво вгамувавши магію, я нерозуміюче вирячилась на неї. На крик уже збігалися лицарі. Вони оточили маркізу, наставивши мечі на мене. Я підняла руки вгору, не розуміючи, що щойно сталося. Руки лицарів тремтіли. Кожен із них хоча б раз отримував від мене прочухана й знав: я здатна вибити зброю з їхніх рук, не докладаючи особливих зусиль.

— Що тут відбувається? — почувся голос Кассіана.

Маркіза одразу кинулася до нього, вчепившись у його руку й удаючи переляк.

— Кассіане, — хрипко заплакала вона, — вона ні з чого напала на мене. Я лише спитала про її походження, а вона запустила в мене гострий вихор!

Вона вказала на свою шию, де червоніла рана — та сама, яку сама собі й залишила. Я заперечливо хитала головою, не опускаючи рук, але погляд маркіза розбив мені серце.

Це була… огида.

Кассіан ніколи не дивився на мене так. Ніколи.

Його рука повільно торкнулася піхов, і я завмерла. Вітер безжально рвав мою накидку, холод впивався в шкіру, але я майже не відчувала цього. Я дивилася тільки на нього — відчайдушно, розгублено, з німим благанням зрозуміти та вислухати.

Та слова застрягли в горлі. Він витяг меча. Метал тихо заспівав, виходячи з піхов, і цей звук здався мені гучнішим за грім.

Він, чорт забирай, наставив на мене меча.

Я стиснула посинілі від холоду губи. Усередині щось болісно здригнулося — не магія, ні. Щось глибше. Старіше. Те, що було вплетене в саму суть договору між нами. І тоді з моїх грудей вирвалося тонке золотаве сяйво.

Воно розгорнулося в повітрі ланцюжком дрібних літер — живих, тремтливих, ніби рядки договору самі згадали про своє існування. Символи спалахнули один за одним, обвиваючи меч Кассіана тонкою світлою стрічкою.

Він напружив руку, намагаючись утримати клинок. Та золоте сяйво не питало дозволу. Літери щільніше обплели сталь, потягнули її донизу. Меч опускався, хоч Кассіан і пручався, стискаючи руків’я так сильно, що побіліли пальці.

Я дивилася на це, майже не дихаючи. Договір не дозволяв йому підняти зброю проти мене. Навіть якщо він сам уже був готовий це зробити. Я поглянула на Елізу і вона виглядала шокована цим. 

«Значить, знає не все.»

Моє серце було розбите. Я хотіла благати почути мене та Кассіан би не став. В очах всього маєтку я безумна ревнива жінка, яка напала на беззахисну аристократку. 

Раптом я почула стукіт копит вдалині. Кінь промчав зовсім поруч. Я встигла лише побачити простягнуту руку, перш ніж мене рвучко схопили за талію й підняли в сідло. Наступної миті я вже сиділа поперед вершника, притиснута до його грудей, а під копитами миготіла мокра земля. 

Поглянувши за спину вершника, я побачила, як Кассіан зупиняє лицарів від переслідування одним рухом руки й злісно проводжає нас поглядом. Я втиснулась у груди чи то рятівника, чи то викрадача — і заплакала. Так гірко, як не плакала ніколи раніше. Усередині боліло дужче, ніж у Вежі. Сильніше, ніж тоді, коли ядро ламало від артефакту. Боліло так, як не боліло ще ніколи. І це було не від магії.

Всю дорогу я схлипувала, боячись подивитися в обличчя тому, хто так впевнено вів коня подалі від маєтку, який стільки часу був моїм прихистком. Коли кінь нарешті зупинився, чоловік підхопив мене на руки й зістрибнув на землю. Крізь шум дощу я почула крики Ізель та Олвіна.

Той, хто ніс мене, намагався затулити мене собою від зливи. Я вперше підняла очі — і побачила сумне обличчя Ларрі. Це він привіз мене до Рошарів. Камін приємно потріскував, поки я лежала на колінах Ізель і здригалася від сліз. Ларрі як міг пояснив ситуацію: він чув усю розмову від самого початку, тому й урятував мене, кинувшись до конюшні, щойно прибули лицарі.

Барон Олвін злився. Він вийшов із Ларрі з кімнати, залишивши мене наодинці з Ізель, яка ніжно погладжувала моє плече.

— Як ви, Віанно? — тихо спитала вона, боячись порушити тишу.

Я повільно піднялась із її колін і поглянула на неї змученим обличчям.

— Він навіть не став слухати… Він підняв на мене меч, — сльози знову накотилися на очі.

Ізель обійняла мене. Олвін повернувся й сів у крісло поруч.

— Залишайтесь. Монтеро не мають влади на моїх землях, хоч я всього лише барон. Якщо він захоче вас забрати силою— ми дамо відсіч.