Під тінню Монтеро (3)

Через кілька днів я так і не змогла поладнати із закляттям. Воно перестало вибухати, але все одно не спрацьовувало як треба, розсипаючись магічним попелом біля моїх ніг. Даміан не був розчарований тим, що я змогла йому продемонструвати, і лише наказав старатися далі.

— Фіалко, — тихо озвався він, — ніхто не зміг вивчити це закляття за тиждень. Усе гаразд.

— Тобто?! Ах ви жук! — я вдарила його долонею по плечу, а він лише всміхнувся, ледь піднявши кутик губ.

Останнім часом усе більше людей зверталися до мене за цим дивним прізвиськом, а серед слуг мене взагалі називали «леді Фіалка». Та я не надто зважала на це. Прізвисько здавалося милим і пасувало моєму імені.

Даміан пообіцяв ще навідатись, та у Вежі накопичилось забагато справ за той час, поки він займався моїми пошуками та лікуванням. Через це нашу зустріч знову довелося перенести.

Невдовзі прийшла відповідь від Беатріс. Вона написала, що після того невдалого фестивалю, який так і не відбувся, у неї народився здоровий хлопчик. Беатріс була неймовірно вдячна за мою грошову допомогу і запевняла, що витрачає кошти лише за крайньої потреби. Я їй вірила. Що ж до Бертольда, то вона нічого про нього не чула з того самого моменту, як вигнала його, будучи ще вагітною.

Ізель писала, що поки не отримувала жодних звісток від палацу. Схоже, Люциан вирішив притримати неочікувану правду про Святу при собі. Я ніколи не розуміла, що в нього на думці, та Кассіан запевняв: він знає, що робить, і ми маємо йому довіряти.

— Леді Фіалко, — промуркотів маркіз мені на вухо й прикусив мочку.

Я здригнулась, обернувшись до нього, а по щоках розлився рум’янець.

— Перепрошую за таку неочікувану звістку, — він перестрибнув через спинку диванчика й упав поруч, — до нас їде навідатися чинна маркіза Монтеро.

— Ваша матінка? — здивовано протягнула я.

Він просто кивнув, знизавши плечима.

Про маркізу Елізу я знала небагато. Після смерті минулого голови роду вона покинула світські кола й поїхала жити на околицю імперії, до батьківського дому, майже не навідуючись до столиці.

З Кассіаном вони не були близькі, тому він навіть не згадував її в розмовах. Її поява в такий неспокійний час здалася мені дивною, та я вирішила не озвучувати маркізу свої думки, які радше скидалися на параною.

Маєток почали готувати до приїзду маркізи. Усі метушилися й здавалися радісними. Кассіана не було видно кілька днів, і я вже навіть встигла засумувати за його теплом.

Відігнавши ці думки, я знову взялася до вивчення закляття, яке, завдяки спостереженням Ларрі, мені вдавалося контролювати дедалі краще.

Так минуло два тижні. Даміан час від часу з’являвся й перевіряв мої успіхи, з кожним разом виглядаючи все втомленішим. Кассіан лише інколи заходив привітатися, а потім знову поринав у підготовку маєтку. Я не зважала на це, адже вони не бачилися з маркізою кілька років, і він хотів справити гарне враження як голова роду.

І ось ми стояли на під’їзній доріжці, очікуючи кортеж маркізи Елізи ді Монтеро. Я чомусь нервувала — і зовсім не через знайомство з нею. Просто щось вислизало від мене прямо зараз, а я ніяк не могла зрозуміти, що саме.

Коли маномобіль, минувши браму, пригальмував, з нього вийшла жінка поважного віку з довгим сивим волоссям та сірими, «мертвими» очима — точнісінько як у принцеси.

Моє серце на мить перестало битися.

Кассіан розкрив руки для обіймів і підійшов до маркізи. Вона всміхнулась йому, обіймаючи у відповідь, поки я стояла осторонь, втративши фокус погляду.

«Тут щось не так…» — крутилося в мене в голові.

— Мамо, це Віанна фон Аверналь, маркіза Ліорану, — маркіз вирвав мене з роздумів, і я ввічливо поклонилась, вдаючи, що притримую сукню.

З моменту повернення після викрадення я перестала носити сукні, очікуючи нового замаху. Я не могла дозволити, щоб мене знову так по-дурному загнали в кут.

Маркіза швидко обвела мене поглядом і «мило» всміхнулась, не відводячи від мене своїх дивних очей.

— Твоя вихованка? Гарненька.

Я хотіла заперечити, та вона не стала слухати.

Еліза розвернулась, зашарудівши пишною спідницею, і, підхопивши Кассіана під руку, повела його до входу в маєток, щось розповідаючи. Він намагався обернутися до мене й покликати, та я швидко похитала головою на знак заперечення й залишилась стояти на місці, проводжаючи поглядом їхні віддалені силуети.

Чомусь стало важко дихати. Я ніяк не могла логічно пов’язати ці погляди, та вони були абсолютно однаково «мертві». У них не було ні блисків, ні емоцій — лише срібна, ледь помітна пелена.

— Я маю поговорити з Кассіаном, — уголос погодилась із собою я, прямуючи на тренувальний майданчик.

Та маркіза всіма силами займала увесь вільний час сина, не дозволяючи нам залишитися наодинці. Щойно Кассіан намагався виправити її щодо «вихованки», вона навмисно переводила тему й починала розмову про Валері.

— Ми так гарно ладнали з її мамою, — сплеснула руками вона. — Шкода, що ви не підтримуєте зв’язок. Вона така гарна дівчина…

Я ігнорувала ці дивні натяки, а Кассіан чітко заявляв, що Валері йому нецікава, та маркіза наче не чула.

Коли ми допили чай, я вирішила відкланятися й піти на тренувальний майданчик, який уже фактично належав мені: лицарям виділили іншу ділянку для тренувань. Та коли я обернулась, щоб зачинити двері, маркіза розпливлася в оскалі — саме в ту мить, коли Кассіан на секунду відвернувся до вікна.

Я завмерла біля зачинених дверей, тупо дивлячись на деревину.

Серце калатало, у вухах пищало. Тривога накрила мене з головою, і я вирішила пропустити тренування, попрямувавши до спальні.

“Можливо я надумую від втоми?” — намагалась я виправдати побачене. 

Але з фактами не сперечаються — з маркізою було щось не так. Вона була щирою та веселою з усіма крім мене вперто ігноруючи мою присутність та спроби підтримати розмову. Я списувала це на ревність матері, та ці кляті очі…