Під тінню Монтеро (1)

Люциан мав намір особисто відвезти Ізель до маєтку Рошарів, проте після його відвертого зізнання щодо дівчини я вирішила втрутитися. Я попросила Даміана взяти це на себе, і він напрочуд легко погодився, одразу попрощавшись і вирушивши в дорогу. Кронпринц ще трохи незадоволено побурчав через зірвані плани, але врешті-решт теж поїхав до столиці, аби владнати термінові державні справи.

Ми домовилися знову зустрітися наприкінці тижня, тож у мене залишалося кілька днів, щоб остаточно прийти до тями після всього, що сталося з дня мого викрадення. І хоча Ізель завдяки своїй дивовижній силі змогла залікувати мою понівечену душу, головна проблема нікуди не зникла — ми все ще були в небезпеці.

Я сиділа у своїх покоях, замислено роздивляючись крізь вікно просторе подвір’я та дерева, які вже скинули останнє листя й стояли зовсім голими. Раптом двері відчинилися, і до кімнати без жодного стуку зайшов Кассіан. Не кажучи ні слова, він стрімко наблизився до мене й навис усім тілом, не відводячи від мого обличчя свого палаючого погляду.

— Маркізе? — тихо озвалася я, коли його погляд повільно ковзнув по моєму обличчю й зупинився на губах.

Він стримувався. Я чітко бачила це — в напруженому погляді, у тому, як ледь помітно стиснулася щелепа. Наче всередині нього йшла боротьба, яку він майже програвав. Його тепле дихання торкалося моїх губ, і від цього по шкірі миттєво пробігли мурахи. Усе навколо наче зникло — лишилися тільки ми й цей дивний, густий момент між нами.

Кассіан не витримав.

Він нахилився ближче і обережно торкнувся моїх губ. Ледь відчутно, майже несміливо — ніби боявся, що я відсторонюся. Його долоні м’яко обхопили моє обличчя, так обережно, що від цього стискалося десь усередині. І раптом він різко відступив. Застиг зовсім близько, важко дихаючи. Його очі металися по моєму обличчю, ловлячи кожну дрібницю. Він явно чекав, що я його відштовхну.

Я не відштовхнула.

Навпаки, пальці самі стиснули тканину його сорочки, притягуючи його назад. Я навіть не намагалася це приховати — у погляді й так було все. Кассіан тихо видихнув. І цього разу він уже не стримувався.

Він знову поцілував мене — глибше, впевненіше, ніби більше не сумнівався у своєму праві бути поруч. У цьому поцілунку було все: страх за мене, втома, напруга останніх днів… і те сильне, майже болюче полегшення від того, що я жива й поруч із ним.

Його пальці ковзнули з моїх вилиць до шиї, зупинилися там, теплі й важкі, і від цього дотику в грудях стало тісно. Я мимоволі подалася ближче, майже притулившись до нього, і відчула, як його серце б’ється так само швидко, як і моє.

— Віанно… — тихо, майже хрипко видихнув він, відриваючись лише на мить.

У цьому одному слові було більше, ніж у будь-яких поясненнях. Я підняла на нього погляд, і на секунду все знову завмерло. 

«Не відпускай».

Я не сказала цього вголос, але, здається, він почув.

Кассіан обережно провів великим пальцем по моїй щоці, ніби перевіряючи, що я справжня, що не зникну, якщо він відпустить.

— Я думав… — він на мить запнувся, опустив погляд, — що втратив тебе.

Я тихо похитала головою і, не відводячи очей, знову торкнулася його грудей, відчуваючи під пальцями напруження.

— Я тут, — прошепотіла.

Цього разу він не відповів словами. Лише міцніше притягнув мене до себе, притулившись чолом до мого, і на кілька довгих секунд просто завмер. Ніби цього було достатньо — знати, що я поруч, що жива, що не зникну.

Його пальці ледь помітно стиснулися на моїй талії, я відчула, як він ледь помітно тремтить. Цього разу вже я поцілувала його — невміло, з острахом зробити щось не так, але вперше по-справжньому визнаючи власні почуття.

Це не була вдячність за порятунок і не обов’язок перед тим, хто весь цей час мене захищав. Усе було значно глибше й сильніше. Там, сидячи на холодній підлозі, коли темрява стискалася навколо мене, я шкодувала лише про одне — що так і не встигла відкритися йому. Я до останнього боялася зізнатися навіть собі, що маркіз мені подобається… ні, це було більше, ніж просто захоплення.

Я кохала його. Щиро кохала. 

Кассіан притискав мене до себе тремтячими руками, гаряче відповідаючи на мій поцілунок. Я нарешті відсторонилася, важко дихаючи, й підняла на нього погляд.

Він виглядав зовсім інакше. Розпашілий, з потемнілим поглядом, а його зазвичай бездоганно вкладене волосся тепер м’яко спадало на чоло, додаючи образу якоїсь незвичної ніжності.

— Маркізе, я… — тихо почала я, збираючи рештки сміливості, щоб нарешті вимовити це вголос.

Але він не дав. Кассіан ледь усміхнувся і обережно приклав палець до моїх губ, зупиняючи слова.

— Скажете це пізніше, — тихо промовив він, майже пошепки. — Коли все закінчиться.

Його голос звучав хрипко, але в ньому було стільки тепла, що в грудях стискалося ще сильніше.

Він знову притягнув мене до себе й обійняв. Моє обличчя опинилося на його грудях, і я чітко відчула, як шалено б’ється його серце. Я заплющила очі й міцніше обійняла його у відповідь, повністю піддаючись цій несподіваній ніжності. На мить усе стало простим і зрозумілим — його тепло, його дихання поруч і це божевільне, однакове для нас обох серцебиття.

Ми говорили всю ніч. Просто говорили. Не про щось важливе, без жодного сенсу. Про погоду, про дрібниці, які нам подобалися або дратували, про якісь випадкові спогади. Слова текли самі собою, наче між нами ніколи й не було цієї напруги.

Кассіан майже не відпускав моєї руки. Час від часу він ледь помітно стискав її, проводив великим пальцем по моїй шкірі, а іноді підносив до губ і коротко цілував. Кожен такий дотик віддавався в мені теплом, і я щоразу відчувала, як щоки зрадницьки палають.

Я намагалася поводитися спокійно, ніби це нічого не значить. Але не виходило. І, здається, він це прекрасно бачив.

— Ой! — я прокинулася від гучного жіночого зойку.

Ледь розплющивши очі, які й так зімкнулися лише на світанку, я побачила Анну зі сніданком у руках. Вона миттєво відвела погляд, збентежено пробурмотіла вибачення й почала ніяково переминатися з ноги на ногу.