Порятунок (2)

Ізель нервово перебирала пальцями по чашці вже холодного чаю. Вона мовчала, озираючись навколо, а я був повністю занурений у власні думки.

— Я можу побачити леді Віанну? — нарешті заговорила вона.

Вона прибула й буквально увірвалася до маєтку за кілька днів після того, як до Рошарів дійшла звістка про те, що сталося з Віанною. Я втомлено кивнув і підвівся. 

— Маркізе, я допоможу.

Я не стримав нервового сміху й сперся кулаком об одвірок.

— Чим, Ізель? — я геть забув про етикет. — Чим ви допоможете? Ви що, Свята?

Я поглянув на дівчину. Вона міцно стискала тканину штанів й виглядала надзвичайно серйозною.

— Ізель… — я взяв її за плечі й зазирнув у блакитні очі, які почервоніли від сліз. — Прошу, не жартуйте. Ви справді?..

Вона впевнено кивнула, підібгавши губи. Я не втримався й міцно обійняв її, ледве стримуючи сльози радості.

«Мою леді буде врятовано…» — промайнуло в голові, поки я притискав Ізель до грудей, а вона щосили намагалася вирватися.

— Перепрошую, — я розтиснув руки, і дівчина нарешті змогла глибоко вдихнути. — Пішли. 

Я безцеремонно схопив дівчину за зап’ясток і швидко попрямував до кімнати Віанни. Ізель смиренно йшла за мною, розрізаючи тишу цоканням підборів. Коли ми зайшли, Віанна виглядала так, немов просто спала. Руки її спокійно лежали на животі, на обличчі застиг мирний вираз. Біля ліжка сидів Даміан і щось уважно вивчав у товстелезній книзі. Він ліниво підвів на мене погляд, а потім перевів його на Ізель, яка стояла позаду.

— Вона — Свята, — швидко промовив я.

Даміан підвівся й миттєво наблизився до Ізель. Дівчина була доволі високою, та поруч із ним здавалася зовсім крихітною. Він буквально пропалював її поглядом, поки вона, наче сміливе лисеня, не дозволяла собі опустити очей. Нарешті маг відступив убік, поступаючись Ізель дорогою.

— Леді Віанно, — Ізель ніжно обхопила її тонку, холодну руку, — потерпіть ще зовсім трохи. Я допоможу вам.

Рудоволоса дівчина заплющила очі й склала руки в молитві. Я до останнього не вірив, що вона справді Свята, і нервово втиснувся спиною в стіну, боячись чергового розчарування. Та раптом повітря в кімнаті змінилося. Воно наповнилося ледь чутним, мелодійним дзвоном і тонким ароматом весняного листя.

З долонь Ізель вирвалося перше золотаве сяйво. Воно не було сліпучим — радше м’яким, теплим, схожим на перші промені ранкового сонця. Це світло, мов жива золота нитка, повільно обплело зап’ястя Ізель і почало перетікати на Віанну.

Спершу воно торкнулося її понівеченої ноги. Я затамував подих, спостерігаючи, як під дією цієї магії сині синці бліднуть, а запалена шкіра стягується, залишаючи по собі чисту й неушкоджену поверхню. Але справжнє диво відбувалося далі.

Золоті хвилі почали пульсувати в такт серцю Віанни. Вони розлилися ліжком, огортаючи її всю, проникаючи глибоко всередину — туди, де було її “я”. Дихання Віанни нарешті вирівнялося. Її груди почали підійматися легко, без колишнього болю від зламаного ребра, а на блідих щоках уперше за ці дні з'явився ледь помітний, здоровий рум'янець. Ізель не просто заліковувала плоть — вона зшивала докупи її змучену душу.

— Аннет… — ледь чутно пробурмотіла Віанна.

Усі в кімнаті полегшено видихнули, а по моїй щоці мимоволі покотилася сльоза. Я вже хотів кинутися до ліжка, але Даміан знову зупинив мене, кивнувши в бік Ізель, яка з ніжністю гладила подругу по голові.

— Я Ізель, міледі. Усе вже добре, ви велика молодець.

Віанна слабко стиснула руку Ізель і всміхнулася, ледь розплющивши очі.

— Ось чому мене так тягнуло до тебе, Ізель… Ти — Свята. Здуріти можна.

Я злегка пирхнув від нервового сміху. Ізель також тихо розсміялася й обережно обійняла подругу.

***

Мені снився сон. Жахливий сон. Теон раз за разом намагався докричатися до мене й про щось попередити, але я не чула. Мені не хотілося чути. Уві сні я блукала темними коридорами, байдуже провалюючись у глибини підсвідомості. Я не могла згадати нічого й нікого, та всередині щось вило про того, кого я мала пам’ятати. Лише Теон на дивних, мерехтливих зображеннях благав комусь не довіряти.

— Кому не довіряти? — промовила я в порожнечу й очікувано не отримала відповіді.

Я не відчувала нічого всередині. Мої бажання розчинилися в темряві. Час від часу я чула звідкись плач, хтось голосно говорив, чийсь до болю знайомий голос розмито долинав до мене крізь морок. Але я не пам’ятала, чий він.

— Не довіряй Імперії, Віанно!

Уперше за стільки часу я змогла чітко почути цю фразу. Навколо звідусіль почало лунати зловісне «пугу-у». Я затуляла вуха, ховаючись від цього звуку. В іншому кутку чувся зловісний сміх принцеси.

— Досить! — кричала я, біжучи в темряву, та вони переслідували мене.

Аж раптом морок почало розривати золоте сяйво. Воно вказувало мені шлях, тягнуло за собою, зігріваючи приємним теплом. Я почула м’який голос Аннет яка звала мене за собою — і я пішла. 

Після мого пробудження ніжності було аж забагато. Мене обіймали так міцно, наче боялися, що я знову розчинюся в повітрі. Навіть Даміан, якого я ніколи й не сподівалася побачити в такому стані, зараз відчайдушно притискав мене до себе, перегородивши нас від решти світу захисним полем. Маркіз невдоволено споглядав за цим видовищем осторонь, але Даміану було абсолютно байдуже.

Мені шалено кортіло дізнатися, скільки саме часу я провела без свідомості і що відбувалося навколо, поки я блукала темрявою. Проте ніхто не поспішав ділитися новинами — усі в один голос заявляли, що спершу мене має вкотре оглянути лікар.

Здавалося, у маєтку Монтеро зібралися абсолютно всі, з ким я встигла близько познайомитися після своєї появи в цьому світі. Моє серце мимоволі стиснулося від ніжності й тихо затріпотіло. Приємне тепло розлилося всередині від усвідомлення: стільки людей щиро переймалися за мене. Я була тут не сама.