Сови (6)

Ми переодягнулися в костюми, зняті з мертвих «Сов». Місто, куди мали перевезти Віанну, було за кілька годин дороги, але Даміан не збирався чекати. Щойно достатньо стемніло, він переніс нас туди одним ривком.

— Нетрі… — прошепотів я, тихо ступаючи за ним темною вулицею.

Навколо панувала мертва тиша. Нікого на вулицях. У більшості вікон не світилося жодного вогника.

— Десь тут, — Даміан кивнув на двоповерховий похилий будинок. — Іди сам. Я прикриватиму тил. Мою ману відчувають за кілометр.

— Це натяк, що я слабак?

— Факт. Іди вже.

«Якби він справді вважав мене слабаком, то не відправив би одного», — подумав я, рухаючись до будинку. Таке відчуття, ніби я справді розмовляю з батьком Віанни.

Двері були відчинені. Я повільно піднявся скрипучими сходами нагору, звідки долинали тихі голоси. Зупинився біля прочинених дверей і завмер, прислухаючись.

— Де вони? Мали бути тут ще кілька днів тому… — пролунав нервовий жіночий голос.

— Заспокойся. Перевозити такий важливий «вантаж» — справа не проста, — відповів чоловік.

«Вантаж? Вони називають Віанну вантажем?» — щелепи мої стиснулися так сильно, що аж заскреготали зуби.

— Та мені насрати на цю дівку. Сова-1 нас живцем прикопає, якщо не доставимо її вчасно. Нащо я взагалі в це встряла? — жінка нервово міряла кімнату кроками.

— Не нервуй. Якби не ця шкапа, ми б уже давно гнили десь у канаві. Не приведуть її — приведемо самі, недобиту.

— Ти здурів? Те, що нам вдалося виманити її на фестиваль і закувати в колодки, було чистим везінням! Якщо план провалиться, ця навіжена сама пустить нас на корм своєму псу!

«Навіжена шкапа? Корм псу? Не схоже на принцесу…»

Двері різко відчинилися. Я миттєво притулився до стіни й удавано зігнувся, ніби спав стоячи.

— Блять, тут навіть спати ніде, — мене грубо штовхнули в плече. — Лягай у кутку, не стій.

Жінка в масці швидко спустилася сходами й вийшла на вулицю. Там її вже мав зустріти Даміан. Я ж зайшов у прочинені двері.

За столом сидів чоловік з жахливо обпеченим обличчям — у нього майже не було носа, шкіра перетворилася на суцільний рубець.

— Чого тобі? Тут спати не можна, — буркнув він.

Я підійшов ближче. Чоловік підвівся й рушив назустріч. Дочекавшись, поки він підійде достатньо близько, я різко розвернувся й ударив його ногою в голову. Він важко гепнувся на підлогу.

На шум могли збігтися інші. Я швидко закинув його на плече, розбив ногою вікно й жбурнув тіло назовні. Захопивши зі столу всі папери та дивні предмети, які встиг помітити, я рушив слідом.

Спускатися з другого поверху по стічній трубі було значно гірше, ніж здавалося. Мимоволі я згадав, як легко це зробила Віанна під час нашої першої зустрічі в саду, і мимоволі усміхнувся.

Даміан уже чекав унизу, явно незадоволений моїм шумним «виходом». Я показав йому непристойний жест і швидко сповз униз, раз у раз боляче вдаряючись об шви труби.

«І як вона тоді так легко це зробила?» — подумав я, розтираючи внутрішню частину стегна.

Перевіривши пульс чоловіка, я знову закинув його на плече, кивнув Даміану, який тягнув за комір непритомну жінку, і ступив у телепорт.

Маєток зустрів мене ударом вази по голові. Шоковано обернувшись, я побачив нажахану Анну. Вона стояла зі шматком порцеляни в руці, відчайдушно заступаючи собою двері до спальні Віанни.

— Не підходьте! — заверещала вона. — На поміч! Хтось хоче нашкодити леді! Допоможіть!

Я швидко затулив їй рота рукою, намагаючись заспокоїти, але вона, наче скажена білка, вгризлася мені в пальці й відштовхнула.

— Ви ні за що не зайдете сюди!

— Анно! — вигукнув я, зриваючи маску. — Це я! Все гаразд!

— Маркізе… — вона нарешті випустила уламок вази й повільно сповзла спиною по дверях на підлогу.

— Можливо, я помилявся щодо її захисту, — сухо зауважив Даміан, який до цього мовчки спостерігав за сценою.

— Анно, дякую за відданість, — м’яко сказав я, дивлячись на виснажену дівчину. — Іди відпочинь. Даміан наклав на кімнату Віанни потужний захист. Їй більше ніхто не зможе нашкодити.

Покоївка просльозилася й похитала головою. Усі в маєтку відчували глибоку провину за те, що сталося з Віанною, хоча й не могли на це вплинути. Я кивнув одному з лицарів, який прибіг на галас, і той обережно повів Анну до її кімнати.

Ми перетягнули полонених до підземної в’язниці. Даміан кинув мені рукавички й наказав перевірити їхні роти на наявність капсул з отрутою. Ми справді знайшли по одній у кожного. Не можна було дозволити їм просто накласти на себе руки, так і не розповівши нічого.

Обшукавши бранців, ми зняли з них увесь одяг, залишивши лише спідню білизну, і міцно прив’язали до стільців. Тепер залишалося трохи відпочити перед допитом. Лицарі отримали наказ пильно їх охороняти.

На ранок до маєтку нарешті прибув Люциан. Його супроводжував лише придворний лікар. На моє німе запитання кронпринц відвів мене вбік, поки лікар оглядав Віанну.

— Свята — підставна, — процідив він крізь зуби.

Синці під його очима зливалися з кольором синього жакета.

— Тобто?

— Кассіане… — Люциан кинув короткий погляд у бік спальні. — Все саме так, як ти почув. Спочатку вони не хотіли говорити. Потім я натиснув сильніше… і жерці розкололися. Святої немає. Просто немає. Вони її не знайшли.

Люциан нервово переминався з ноги на ногу, прикушуючи палець. Усередині мене все схололо.

— А жерці? Чому ніхто не приїхав? Хоча б спробувати…

— Немає сенсу, — тихо втрутився Даміан. — Справа не лише в ранах. Свята лікує не тільки тіло, Кассіане.

Лікар закінчив огляд і підійшов до нас. Старий чоловік із моноклем нервово перебирав краватку, озираючись на Віанну. Помовчавши кілька секунд, він просто мовчки похитав головою й вийшов із кімнати. Перед моїми очима ніби впала чорна пелена.

— Кассіане! — хтось ляснув мене по щоці. — Ми знайдемо Святу! Перевернемо всю імперію, але знайдемо. Вона має десь бути!