Сови(5)

Із порталу в кабінет ступила висока чоловіча постать. Я вже замахнувся мечем, але вчасно впізнав Даміана. А в його руках була…

— Віанно! — вирвалося в мене благально.

Я кинувся до неї, але Даміан легко ухилився. Він був значно вищим за нас із Люцианом і виглядав надзвичайно похмуро. Віанна безсило лежала в його руках, бліда, як полотно. Моє серце провалилося кудись униз.

— Вона?..

— Жива, — різко відрізав Даміан. — Кличте лікаря. І покоївок. Терміново.

Його руки ледь помітно тремтіли, але він не відпускав її навіть на мить. Я хотів запротестувати, але Люциан поклав мені руку на плече й похитав головою. Я розумів — зараз не час. Та все одно було нестерпно бачити її такою беззахисною в чужих руках.

Даміан не випускав Віанну. Коли я спробував хоча б зняти з неї його плащ, він відштовхнув мене магією. Сила була такою густою й важкою, що на мить мені стало важко дихати.

Люциан миттєво телепортувався до столиці, ризикуючи всім, щоб якнайшвидше привести придворного лікаря та Святу. Даміан чітко дав зрозуміти: без неї Віанна може не витримати. Вони прибудуть лише за кілька днів. А до того ми мали зробити все, щоб вона протрималася.

Я сидів навпроти ліжка, дивлячись, як Даміан тримає Віанну на колінах, повільно погойдуючи її, ніби дитину. Його погляд не був закоханим. Він був батьківським. 

— Фіалко моя… — тихо прошепотів він, провівши пальцями по її блідій щоці, прибираючи волосся з обличчя.

— Фіалко? — тихо перепитав я.

Даміан підняв на мене свої сині очі.

— Віанна означає «фіалка» або «життя». Мою доньку звали так само. І я втратив її… Так безглуздо втратив.

Він міцніше притиснув дівчину до себе, ніби намагаючись захистити її від усього світу — навіть від мене. Мені стало паскудно на душі. Я навіть не здогадувався, що в нього була дитина.

— Моя Віанна померла, коли їй було п’ять років, — продовжував він глухим голосом. — Дружина народила її, коли нам обом було лише по вісімнадцять. Я не був засмучений. Вона стала для мене всім. Я жив заради неї. Досягав успіхів у Вежі, хоча був ще зовсім молодим… А потім вона захворіла.

У кімнаті запанувала тяжка тиша. Чути було лише тріскотіння каміна та вітер за вікном.

— Є хвороби, які магія не лікує, — гірко усміхнувся Даміан. — Я намагався. Витратив усе, що мав. Приводив лікарів, шукав найкращих… Але на Святу грошей не вистачило. Вони просили надто багато. Коли вона померла, я оскаженів. Почав вивчати магію як одержимий. Не спав, не їв. Дружина не витримала й пішла. А я… через тринадцять років став наймолодшим главою Вежі. Та спокою це не принесло.

Він замовк, дивлячись на дівчину в своїх руках.

— Поки не з’явилася вона.

Він ніжно гладив її по волоссю, підтримуючи голову ліктем. Віанна не реагувала жодним рухом, і від цього його історія ставала ще трагічнішою. Я не смів ні питати, ні перебивати. Даміан робив довгі паузи, ніби обережно добирав слова, а потім продовжував.

— Коли ти надіслав мені той дурний лист, я хотів спалити його. Але потім прочитав ім’я. Правду кажучи, мені не хотілося цим займатися. Та вона прибула… така усміхнена, бойова й неймовірно витривала. Я всіма силами намагався врятувати її. Вона нагадувала мені доньку… Думаю, якби моя Фіалка встигла вирости, вона була б дуже схожа на Віанну.

Він замовк, дивлячись на бліде обличчя дівчини.

— Поки вона була у Вежі, я прив’язався до неї, хоч і намагався цього не показувати. А тепер вона тут… — Даміан підняв на мене важкий, пронизливий погляд. — Я довірив тобі це дитя, Кассіане. А ми ледь її не втратили. Якби вона залишалася у Вежі, вони б навіть наблизитися до неї не змогли.

— Я знаю, — сухо відповів я, не відводячи очей.

Жовна на моїй щелепі напружилися. Я чудово розумів свою провину. Якби не камінь телепортації, який встиг передати координати, ми могли б назавжди втратити її.

Прислуга прибула вчасно, перервавши цю важку розмову. Даміан ніжно поклав Віанну на ліжко й попросив знімати з неї накидку лише після того, як ми вийдемо. Потім нахилився й обережно поцілував її в чоло. Я відвернувся, важко ковтнувши грудку, що застрягла в горлі.

Щойно за нами зачинилися двері, з кімнати пролунав приглушений зойк прислуги та відчайдушний крик Анни. Даміан зупинив мене рукою й лише похитав головою. Він очікував такої реакції. А я почувався дедалі безпораднішим.

Минуло кілька днів. Лікар мого роду робив усе можливе, щоб підтримувати стан Віанни хоча б стабільно поганим. Він ретельно промивав загноєну рану на нозі, напував її настоянками та водою, намагаючись дати організму сили.

Я сидів біля ліжка, тримаючи її холодну руку, і цілував кожен пальчик.

— Фіалко моя… — шепотів я. — Живи, прошу тебе. Просто живи.

Покоївки, як могли, помили її та перевдягнули. Лише після цього Анна потайки від Даміана розповіла мені, в якому стані вони її знайшли. Я був готовий знищити всіх причетних на місці. Та Даміан мене випередив — він уже вбив абсолютно всіх у тому підвалі. І я не був упевнений, що вчинив би інакше, якби побачив її в тому жахливому стані.

Даміан покликав мене з собою — ми мали вирушити до місця, звідки він забрав Віанну. Не могли ризикувати, що сліди буде знищено. Я ніжно поцілував Віанну в чоло, ніби намагаючись перекрити поцілунок Даміана, і пішов за ним до кабінету.

Він попросив мене просто стояти поруч. Навколо нас простір почав розтягуватися й рватися під вагою його заклять, утворюючи прохід. Його мана була важкою й приголомшливою. Якби він колись став нашим ворогом — ми б програли ще до початку бою.

Місце, куди він нас переніс, було вже напівзруйноване ним самим. Я незадоволено глянув на Даміана. Той лише похмуро буркнув щось нерозбірливе й зник у темному коридорі. Будинок стояв далеко від будь-яких населених місць. Я почав уважно оглядати територію, намагаючись знайти бодай якусь зачіпку.

— Довго ти там будеш пастись, Монтеро? — почув я голос Даміана в голові.